«Забула, як звати власного собаку»: історія жінки, яка пережила ракетний удар
69-річна Поліна Черниш опинилася в епіцентрі ракетного обстрілу в Капітанівці на Київщині. Вона вижила дивом, але шок від пережитого стер частину спогадів.
Поліна Іванівна Черниш працює бухгалтеркою в невеликому готелі в селі Капітанівка, що за 11 кілометрів від Києва. 24 липня вона приїхала на роботу, як завжди. Директор попросив поставити білизну на прання. У пральній кімнаті жінка була разом із колегою.
Близько 11:30 будівлю сильно труснуло. Бите скло, віконна рама та штукатурка полетіли на жінок. У шоці Поліна схопила наволочку, яку мала прасувати, і прикрила нею колегу, що сиділа поруч. Вони впали на підлогу. «Не знаю, що тоді мною керувало. Якось Господь нас уберіг», — згадує жінка.
Крізь відчинені двері вони вибігли в коридор. Пролунав другий вибух, а за кілька хвилин — третій. Поліна Іванівна каже, що їх врятували товсті стіни старої будівлі: в готелі повиривало вікна та двері, а в коридорі не лишилося жодної тріщини.
Того дня в Капітанівці проходила виставка озброєнь — виробники безпілотників демонстрували свої розробки на приватному стрілецькому полігоні. Росіяни дізналися про захід і випустили три ракети «Іскандер». Одна з них влучила в житловий будинок неподалік готелю, де працює Поліна. Загинуло 12 людей, понад сотня поранених, зруйновано пів села.
«Дуже багато начиння отого з ракет падало. Страшне скільки уламків. Все горить, палає, машини побиті, скло побите. Жах просто страшний», — розповідає Поліна. Вона згадує, що автомобілі горіли, наче свічки, а вогонь перекидався з автівки на автівку. Пожежні не могли проїхати через затор, швидкі зупинялися аж на трасі, поранених носили на руках.
«Усі кричать, верещать, шукають виїзду — а його нема... Армагедон. Розумієте?» — запитує жінка. Рятувальники знайшли дорогу через ліс, пригнали два трактори й почали розтягувати машини, щоб розблокувати проїзд.
Поліна Іванівна разом із директором Никифоровичем допомогли жінці, яка нещодавно перенесла важку операцію й ледве вибралася зі зруйнованого будинку. «Прихистили на деякий час у себе, напоїли водою, заспокоювали», — згадує Черниш.
Додому Поліна потрапила лише о дев’ятій вечора. Спочатку перевірила, чи живі її вівчарки, коти та кури. Вона живе на хуторі в «чистому полі», де п’ять хат розташовані за кілометр одна від одної. Тож тварини для неї — і захист, і розрада.
«Я цілий день не їла. Але і їсти мені не хотілося. Тільки води попила і впала, як мертва спати», — розповідає жінка. На ранок вона вже поспішала до готелю наводити порядок.
Шок наздогнав її в неділю, у церкві: «Ми ридали всі разом. Дякували, що Господь зберіг нас. Значить, ми ще тут потрібні». Жінка також дивувалася, що попри вибиті двері та вікна у двох номерах готелю вціліли дві ікони. Одна навіть не впала зі стіни. Це знак, вважає вона.
За тиждень після трагедії в готелі ще триває прибирання. Поліна Іванівна каже, що йде працювати. Наостанок її запитують, як звати собак. «Мальва, Боня і третій... Як? Не пам’ятаю. Никифорович, як третього звати?» — розгублено перепитує жінка.
Вона пояснює, що завжди мала прекрасну пам’ять: знала всіх на прізвище, ім’я та по батькові, пам’ятала оклади й податки. А після обстрілу забула навіть, як звати її собаку.
