292 дні на позиції: історія бійця 128-ї бригади «Дике Поле»

Коли 19-річний Богдан добровільно пішов до ТЦК, він уже знав, що таке війна. Його рідне село Боромля на Сумщині півтора місяця було в окупації, а 24 лютого він зустрів у брата, коли російські танки їхали сусідньою вулицею. Після звільнення села хлопець закінчив будівельний коледж і вирішив стати військовим. Вишкіл проходив в Україні та Франції, а далі — 128-ма окрема важка механізована бригада «Дике Поле».

Його підрозділ зайшов у Степногірськ, коли туди ще могла проїхати військова техніка. Спочатку позиція була майже голою: яма, накриття, маскувальна сітка та клейонка. Разом із 26-річним побратимом, для якого це був перший бойовий вихід, Богдан облаштовував її так, щоб контролювати місцевість і розрізняти звуки розвідувальних дронів та FPV. Згодом він уже сам передавав досвід іншим.

Перші дні були найнапруженішими. Богдан постійно очікував, що російські військові можуть зайти на позицію. Згодом він навчився орієнтуватися за найменшими звуками — ворог був настільки близько, що його можна було чути, навіть не бачачи. Одного разу в тумані вони з побратимом вийшли по воду до джерела. На зворотному шляху, переходячи дорогу, почули крики. Залягли в ямі й побачили двох російських військових, які йшли просто на них. Українські бійці знешкодили окупантів, а згодом із радіоперехоплень дізналися, що інші російські військові після цього відмовилися просуватися далі.

Найважчим для Богдана став період, коли він залишився сам на позиції. Його побратим загинув від вибуху ворожого боєприпасу, а нового напарника довелося чекати 16 днів. Він облаштував додатковий захист навколо позиції та цілодобово стежив за обстановкою, утримуючи її до наказу на вихід.

Повертатися довелося пішки — 16 кілометрів через «кілзону». Вранці військові вийшли з позицій, увечері дісталися до пілотів БПЛА, а наступного дня — до точки евакуації. Першим дзвінком Богдан зателефонував мамі. На позиції зв’язок із рідними підтримували короткими голосовими повідомленнями через рацію приблизно раз на тиждень. Тепер він нарешті міг особисто сказати їй, що живий і в безпеці.