Куяльник: історія одеського лиману, який може зникнути

Куяльницький лиман на Одещині простягнувся майже на 28 кілометрів. Його слава колись гриміла далеко за межами України: надзвичайно солона ропа, сульфідно-мулові грязі та неймовірні заходи сонця приваблювали сюди людей з різних куточків світу.

Він утворився на місці морської затоки, коли гирло Великого Куяльника відокремилося від Чорного моря, а між водою та морем виріс Пересип. Вода поступово випаровувалася, солоність зростала, а на дні накопичувалися шари цілющих мулових грязей.

Назва лиману має кілька версій походження. За однією з них, «Куяльник» походить від тюркського слова, що означає «густий», — можливо, через особливості солоної води. Інша версія пов'язує назву зі слов'янським словом на позначення човнової пристані.

Цими місцями проходили торговельні шляхи, що з'єднували внутрішні регіони з Причорномор'ям. У середньовіччі тут існувала генуезька факторія Джінестра. Про багатство водойми писав Гійом Левассер де Боплан у «Описі України», згадуючи велику рибу в лимані. А сіль вивозили чумаки, розвозячи її на значні відстані.

Справжній розквіт Куяльника розпочався 1833 року, коли доктор медицини Ераст Андрієвський переконав графа Воронцова відкрити тут грязелікарню. Князь Іван Жевахов передав місту понад шість десятин землі для облаштування купалень. Сам Андрієвський казав про курорт: «In sale salus!» — «У солі — здоров'я!».

Перший заклад був простим: приміщення для теплих грязьових і піщаних ванн та намет для холодних купань. Лікуванням керував сам Андрієвський, який уважно спостерігав за пацієнтами. Уже в другій половині XIX століття сюди приїздили не лише одесити, а й пацієнти з інших регіонів і з-за кордону.

У 1892 році звели знамениту будівлю грязелікарні за проєктом архітектора Миколи Толвінського. Над інженерною частиною працював винахідник Йосип Тимченко. Комплекс створили за павільйонною системою: лікувальні приміщення об'єднувалися галереями навколо внутрішнього саду, а чотири вежі з мінаретами надавали будівлі мавританського вигляду. Тимченко також облаштував машинну будівлю для подачі та підігріву лікувальних матеріалів.

На початку XX століття популярність курорту сягнула піку: 1904 року за сезон тут пройшли лікування близько 40 тисяч людей. Інфраструктура вражала: санаторії, дачі, ресторани, пошта, телеграф, бібліотеки та місця для концертів.

Головне багатство лиману — природний комплекс із ропи, грязей та мінеральних вод. Через високе випаровування вода концентрує солі, утворюючи ропу. На дні формуються сульфідно-мулові грязі, або пелоїди. Їх традиційно застосовували при захворюваннях опорно-рухового апарату, периферичної нервової системи, деяких гінекологічних хворобах та в реабілітаційних процедурах.

Куяльник відомий також мінеральною водою хлоридно-натрієвого складу, яку використовували при захворюваннях органів травлення. Утім, у Міністерстві охорони здоров'я України ще у 2023 році наголошували: не варто ототожнювати грязелікування із сучасною реабілітацією. Активна реабілітація ґрунтується на роботі пацієнта з мультидисциплінарною командою, а пелотерапію відносять до пасивних методів із недостатньою доказовою базою.

Сьогодні ж головна проблема лиману — вода. Він живиться переважно підземними водами, опадами та стоком Великого Куяльника. У посушливі роки цього замало, адже випаровування може сягати близько 42 мільйонів кубометрів на рік. Додаються й людські чинники: обміління річки, незаконний видобуток піску, штучні дамби, зменшення природного стоку та промисловий видобуток грязей.

Проблема не нова: лиман з'єднували з морем у 1907 та 1925 роках, а 2014-го в Одесі запрацював трубопровід для подачі морської води. На початку 2022 року Куяльницький лиман отримав статус національного природного парку. Та чи врятує це унікальну водойму, яка колись дарувала здоров'я тисячам людей?