Пострадянська доба завершилася: філософ Михайло Мінаков про нову епоху та ідентичність

Михайло Мінаков — доктор філософських наук, старший науковий співробітник Литовського інституту історії, головний редактор Ideology and Politics Journal та філософського альманаху «Койне». Близько 20 років він викладав у Києво-Могилянській академії, а також вісім років працював старшим радником і головним дослідником з питань України в Інституті Кеннана у Вашингтоні. Він автор шести книг і співавтор ще п'яти.

У своїй книзі «Пострадянська людина та її доба» філософ осмислює період з 1989 по 2022 рік. Він описує специфічний людський тип, що сформувався не завдяки державній ідеології, а через сам розпад імперії. Пострадянська людина, за Мінаковим, — вільна, нестійка, багатоманітна, але водночас вірна чотирьом великим обіцянкам: політичній свободі, вільному ринку, національному будівництву та європейській інтеграції. Жодна з цих обіцянок не була виконана повністю, а сама «пострадянська людина» — це радше стан переходу, аніж стала ідентичність.

Мінаков стверджує, що 2022 рік із початком повномасштабного вторгнення поставив крапку в пострадянській добі. Україна та весь регіон увійшли в нову епоху «посттранзиту». З цього випливають гострі питання: чим живитиметься нова українська ідентичність після війни, чи можливий плюралізм без олігархічних кланів, які досі неформально його забезпечували, та яким буде новий «Заповіт», навколо якого суспільство збиратиметься, коли зникне логіка виживання.

У розмові з видавцем «Хмарочоса» Юлією Салій філософ зауважив, що «пострадянська людина» — це своєрідна калька з проєктів «нових людей», які створювали імперії чи націоналістичні системи. Однак унікальність цього антропотипу в тому, що його ніхто свідомо не формував. Мінаков нагадує, що Юрій Левада зі своєю групою соціологів почав вимірювати, як зникає радянська людина і з'являються «нові росіяни», «нові українці» чи литовці. Він згадує розмови з Мирославом Поповичем, який говорив, що Україна в 1991-му пориває з Росією, але не з радянським минулим.

Мінаков описує пострадянську людину через віру в чотири процеси: політичну свободу, ринкову економіку, національне будівництво та євроінтеграцію. Ці процеси об'єднували досвід різних поколінь і країн — від Балтії до Казахстану. Він виокремлює спільний ритм: заснування нових держав, криза 90-х, повстання початку 2000-х, які поділили регіон на «партію свободи» та «реакційну партію». Усе це завершилося війнами, а 2022 рік став точкою, яка дозволила всім режимам ввести логіки безпеки замість логік розвитку.

Окремо філософ зупиняється на повільності українських реформ. Він вважає, що в цьому була певна мудрість еліт: з суспільством, яке переживало «соціальне божевілля», ривок уперед був небезпечний. Натомість Україна вижила в 90-ті завдяки українкам, які ризикували всім, їздили в Туреччину чи Польщу, скуповували текстиль і торгували, тоді як чоловіки залишалися на неоплачуваних бюджетних роботах. Ці мікрореволюції в приватному житті були частиною макрореволюції 1991 року.

Мінаков також розмірковує про олігархію. Він довго був її критиком, але визнає, що олігархи були найбільш креативними людьми, які вижили у війні всіх проти всіх. Конкуренція олігархічних кланів забезпечувала плюралізм, на відміну від Росії чи Білорусі, де сформувалася одна кланова піраміда. Однак після Євромайдану та «революції Зеленського» олігархічна система зруйнувалася, а фігури при владі дрібнішають.

Щодо нової ідентичності, філософ зазначає, що під час війни формується ексклюзивна ідентичність «малої України», заснована на етнолінгвоконфесійних практиках. Вона обросла інститутами, але питання, що буде живити її після припинення вогню, залишається відкритим. Мінаков припускає, що новий середній клас формуватимуть люди війни — воїни чи ті, хто був зав'язаний на оборону. Їхній попит буде пов'язаний не стільки з правовою державою, скільки з безпекою та економікою, здатною швидко створити військовий арсенал.

На думку Мінакова, пострадянський простір остаточно розпався. Балтика стала Центральною Європою, Середня Азія має власну долю, пов'язану з ісламізацією та китайською присутністю, а Південний Кавказ повертається до «нової Азії». Східна Європа — Росія, Україна, Білорусь, Молдова — переживає період, де спільний ритм задають військові дії та ворожнеча.

Наприкінці розмови філософ наголошує: пострадянські народи не отримали ані спадку, ані заповіту. Пошук нового великого проєкту почнеться не скоро, адже зараз триває розпад. Він цитує питання Леоніда Кучми 1993 року: «Скажіть мені, що ви хочете побудувати». Це завдання залишається. Мінаков переконаний, що час пошуку великих проєктів близький, бо всі ми перебуваємо в історичній цезурі — розриві між епохами, де зустріч із «Ніщо» дуже близька. Пережити цей момент і шукати вихід у вигляді нового Заповіту — надзвичайно важлива соціально, філософськи і політично креативна дія.