На Синевирі відроджують вівчарство: історія Івана Яцька та його отар

У Синевирській громаді на Закарпатті місцевий житель Іван Яцько взявся відроджувати вівчарство. Це ремесло, яке століттями було основою життя в цих краях, останніми роками почало зникати: люди масово виїжджали за кордон, особливо на початку повномасштабної війни.

Іван Яцько з дитинства пам'ятає, як вівчарство годувало родини. «За рахунок худоби раніше люди виживали, мали можливість існувати. Я звик як місцевий житель цього села, цього краю споживати нашу продукцію: бринзю, бринзу, будз, вурду. Це той продукт, який нам передали наші дідусі й прадідусі у спадщину», — розповідає фермер. Він додає, що відчув гостру нестачу цієї продукції: навіть на свята не міг купити справжнього овечого сиру, бо на базарах під виглядом бринзи продають коров'ячий.

Свою першу отару Іван Яцько придбав завдяки грантовій програмі. Ідею підтримав голова Синевирської громади Іван Чуп, який запропонував створити високогірну екоферму. До вибору тварин фермер підійшов прискіпливо: хотів відновити саме традиційну для цих країв породу. «Це та вівця, яку нам передали наші дідусі й прадідусі у спадщину. Вона має бути білошерста, повністю основна частина тіла має бути з білою шерстю, дозволяється лише голова і копита можуть бути чорні», — пояснює він. Перша отара налічувала 52 вівці: 50 самиць і двох баранів.

Нині у фермера вже дві отари, а згодом він докупив ще й кіз. Випасання відбувається на заповідних територіях Національного природного парку «Синевир», тому має свої правила. Наприклад, якщо на шляху отари лежить повалена смерека, її не можна прибирати бензопилою — тварини мають самі обійти перешкоду. Саме тому кози стають ватажками: вони сміливіші й ведуть отару за собою, навіть коли піднімається річка чи йде великий дощ.

На хуторі виготовляють п'ять видів традиційних сирів, а також трав'яні чаї, варення та іншу карпатську продукцію. Перший сир — будз, свіжий, його можна їсти просто біля полонини. Другий — вурда, ніжна, схожа на рікотту, яку через тривале вимішування на вогні можна давати навіть дітям. Третій — бринзя: будз і вурду перемішують, солять, кладуть у дерев'яні бербениці, де вони вистоюються. Четвертий — копчений будз, схожий на «косичку», який коптять на сухих букових дровах. П'ятий — «Люта» бринзя, що витримується в холодильній кімнаті від одного до трьох років.

Іван Яцько впевнений: збереження вівчарства допоможе зберегти й саме село. За два роки хутір став однією з візитівок громади. Проєктний менеджер і гід Мар'яна Місик зазначає, що унікальність Синевирської громади — в поєднанні екологічного та етнографічного туризму, а хутір є осередком саме етнографічного.

Перші результати спільної роботи планують показати вже незабаром. «Ми доросли до того, що вперше в цьому році вже треба якось показати плоди нашої спільної праці. 12 вересня в Синполяні, на Вівчарському хуторі, ми готуємо день народних промислів, де будемо показувати результати нашої праці спільної і людей, які так само працюють паралельно, але будуть виставляти свою роботу там», — розповів Іван Чуп.