Як «бандеризм» став частиною польської політики: три рівні суперечки

У польсько-українських відносинах останніх років легко загубитися в окремих епізодах: Волинь, ексгумації, постать Бандери, суперечки про назви вулиць і пам'ятники. Але за цими історіями відбувається глибша зміна: слово «бандеризм» дедалі частіше використовують не для розмови про минуле, а для опису сучасної України.

Суперечку можна розкласти на три рівні. Зміст — це власне історичні оцінки Волині, УПА та Бандери. Привід — додаткова політична функція, якої ця тема набуває у боротьбі за польського виборця. А контекст — це масовізація пам'яті про трагедію, присутність українців у польському суспільстві та загострення конкуренції на правому фланзі.

Польські праві не вигадали Волинь: масові вбивства польського цивільного населення у 1940-х роках — реальна частина спільної історії. Однак сама травма і її місце в щоденній політиці — різні речі. Ще 2013 року 47% поляків не могли правильно сказати, хто був жертвою, а хто виконавцем злочинів. До 2018 року таких було вже 32%, а кількість тих, хто багато чув про Волинь, зросла з 37% до 64% між 2018 і 2023 роками.

Переломним став 2016 рік, коли Сейм проголосив 11 липня Днем пам'яті жертв геноциду, а фільм Войцеха Смажовського «Волинь» переніс цю історію в масову культуру. Торік Сейм окремим законом зробив цю дату державним Днем пам'яті. Так тема, яка раніше була досвідом родин жертв та істориків, стала зрозумілою широкому загалу — і зручним символом для політиків.

Україна своєю чергою регулярно дає матеріал для критики: назви вулиць, пам'ятники, вшанування діячів ОУН і УПА. Часто бракує розуміння, що одна й та сама постать у Києві та Варшаві означає різне. Для українця це символ боротьби з радянським пануванням, для поляка — нагадування про вбивства цивільних. Зріла історична політика починається там, де суспільство здатне витримувати суперечливість власного минулого. Але коли через конкретний пам'ятник починають описувати всю сучасну Україну, суперечка про історію стає суперечкою про те, чим є українська держава.

Після 2022 року Україна перестала бути для поляків лише сусідом. Велика українська громада — працівники, студенти, підприємці — зробила українське питання частиною польської повсякденності, а отже, і внутрішньої політики. Це відрізняє нинішню ситуацію від тієї, що була двадцять років тому.

Президентські вибори 2025 року показали, що жорстка риторика має реальний електоральний попит. Гжегож Браун з ультраправої «Конфедерації корони польської» отримав 6,34% у першому турі. Він не створив антиукраїнські настрої з нуля, але зібрав їх і перетворив на голоси. Після цього «Право і справедливість» не може дозволити собі віддати тему Волині конкурентам, а Славомір Менцен із «Конфедерації» їздить до Львова з гаслом «Покінчити з бандеризмом в Україні!». Жорсткі формулювання використовує навіть Владислав Косіняк-Камиш із Польської селянської партії, що входить до урядової коаліції.

Конкуренція на правиці змушує політиків підвищувати ставки. Спочатку йшлося про ексгумації, потім — про культ УПА, далі — про зв'язок історичної суперечки з членством України в ЄС. Восени 2025 року Кароль Навроцький направив до Сейму проєкт змін до закону про Інститут національної пам'яті та Кримінального кодексу, де боротьба з «ідеологією бандеризму» отримала правове визначення. У 2026 році політики почали прямо пов'язувати ставлення України до Бандери з її європейським майбутнім.

Важливо розуміти: не кожна різка заява адресована Києву. Коли Менцен записував відео у Львові, його головний адресат був у Польщі — власний виборець, якому треба показати, що політик готовий сказати українцям те, чого не кажуть інші. Те, що сумнівно для десятирічної стратегії польської держави, може бути вигідним для конкретного політика напередодні виборів.

Є ще один, менш очевидний чинник. У Польщі існує потужна права політична екосистема — партії, лідери, медіа, власна мова. В Україні ж співмірної великої правої сили немає: на виборах 2019 року націоналістичні сили отримали лише 2,15%. Патріотизм українців після 2022 року — це патріотизм війни, держави, армії та опору, який об'єднує різних людей. Але для політичної суперечки така складність незручна: простіше мати конкретного противника. Тож замість сучасного опонента з'являється історичний — Бандера.

Головний ризик для Києва не в самій пам'яті про Волинь — поляки мають на неї право, а Україна має уважніше ставитися до ексгумацій і чесної розмови про злочини. Проблема в тому, що Волинь можуть перетворити на універсальний ключ до інтерпретації сучасної України. Тоді будь-який майбутній конфлікт — аграрний, міграційний чи бюджетний — вписуватиметься у готовий сюжет про «бандерівську Україну», і Київ входитиме в кожну суперечку з наперед приписаним моральним боргом.

Окрему заяву можна спростувати, дипломатичний конфлікт загасити, пам'ятник перенести. Значно важче змінити спосіб, у який ціла країна звикає дивитися на сусіда. Тож справжня суперечка сьогодні не про те, ким був Степан Бандера. Питання в тому, ким для Польщі буде Україна після війни: сучасною європейською державою зі складною історією чи країною, яку й далі пояснюватимуть через конфлікти першої половини ХХ століття.