«Ярмарок марнославства»: історія про гонитву за статусом, яка не старіє

Щороку після церемонії «Оскара» найзаповітнішим запрошенням Голлівуду стає вечірка журналу Vanity Fair: список гостей відбирають прискіпливо, знімки з червоної доріжки розлітаються стрічками ще до ранку, а присутність у залі сприймають як окрему нагороду. Парадокс у тому, що видання про знаменитостей носить назву сатири на марнославство — роману, який Вільям Мейкпіс Текерей видавав щомісячними випусками у 1847–1848 роках. Ярмарок ніби поглинув власну критику й обернув її на бренд, а іронія давно втратила первісний сенс.

Назву Текерей позичив у пуританина Джона Беньяна: в алегорії «Шлях паломника» (1678) Ярмарок Марноти — цілорічне торговище, засноване Вельзевулом, де продають землі, посади, почесті, титули й навіть королівства. Письменник прибрав демонічне, але залишив головний урок: на ярмарку все має ціну. Події роману припадають на 1810-ті, коли стара земельна знать ділить Лондон, а статок комерсанта Седлі ризикує згоріти разом із новиною про втечу Наполеона з Ельби. У буремні часи найдорожчим товаром лишається походження — навіть якщо насправді воно виявляється майстерною підробкою чи випадковістю. Про неосвіченого й скупого баронета сера Пітта Кроулі оповідач пише: «Ось перед нами чоловік малограмотний, який не цікавиться книжками, грубий і невихований… але має титул, почесті та владу. Він важлива особа у своїй країні, опора держави… На ярмарку марнославства його цінують набагато більше, ніж найрозумнішого генія або найчеснішу людину».

Паралельно з романом Текерей друкував нариси «Сноби Англії», і саме завдяки йому слово «сноб» набуло сучасного значення. Відтоді ярмарок змінився: титули втратили юридичну вагу, а 1958 року соціолог Майкл Янг пустив в обіг термін «меритократія» — як назву сатиричної антиутопії, де місце людини визначають лише здібності та зусилля. Термін сприйняли серйозно, і система Текерея почала називати себе чесною: англійське fair недарма означає і «ярмарок», і «справедливий». Філософ Майкл Сендел у «Тиранії заслуг» (2020) показує зворотний бік цієї підміни: у світі сера Пітта успіх відверто пояснювали родоводом, а сучасний переможець вірить, що заслужив усе сам, — і залишає переможеним єдине пояснення: вони недостатньо старалися.

Українською виходить новий переклад «Ярмарку марнославства» від Нінелі Мартинюк. Два томи вийдуть у серії «Золота полиця» видавництва «#Книголав». У видавництві «РМ» книжка виходила під назвою «Ярмарок суєти».

Бекі Шарп з'являється на сцені з жестом, схожим на маніфест. Від'їжджаючи з пансіону, вона жбурляє з вікна карети «Словник» Джонсона — прощальний подарунок випускницям, якого сувора міс Пінкертон їй навіть не призначала, — і вигукує: «Хай живе Бонапарт!», що в тодішній Англії звучало майже як прославляння диявола. На докір подруги відповідає коротко: «Я не ангел». За кілька років Ковентрі Патмор оспіває зразкову вікторіанську дружину як «ангела в домі», а ще через вісім десятиліть Вірджинія Вулф напише, що вбити цього ангела — частина роботи кожної жінки, яка пише. Бекі розправилася з ним уже в другому розділі.

У розпал публікації «Ярмарку» виходить «Джейн Ейр», і друге видання Шарлотта Бронте присвячує саме Текерею. Дві гувернантки без родоводу — два способи піднятися: Джейн винагороджують за чесноту, Бекі бере сама те, чого їй ніхто не дасть. Оповідач іронізує, але пояснює її логіку без вікторіанського лицемірства: «…бідолашній Ребецці доводилося все робити самій. Якщо людина живе в злиднях і не може утримувати прислугу, вона сама прибирає своє помешкання. Коли ж у милої дівчини немає сповненої любові матусі, щоб шукати нареченого, їй самій доводиться цим займатися». Посагу, імені й покровителів у Бекі немає — є лише розум, бездоганна французька, голос і акторський хист, які вона капіталізує з холоднокровністю, якої від жінки її часу ніхто не чекав. Вона може програти, але робить це як гравчиня, а не як жертва обставин. Звідси походить ланцюжок її нащадків — від Скарлетт О'Гари до сучасних телевізійних антигероїнь, якими глядачі захоплюються, не маючи потреби їх любити.

«Ярмарок марнославства» від початку був задуманий як видовище: Текерей сам ілюстрував випуски, а свою передмову назвав «Перед завісою». Сцена й кіно рано взялися за історію та майже одразу знайшли героїню для «роману без героя»: п'єса Ленгдона Мітчелла 1899 року та фільм Рубена Мамуляна 1935-го називаються просто «Бекі Шарп». Стрічка Мамуляна стала першим повнометражним фільмом, від початку до кінця знятим у трикольоровому Technicolor, — історія про блиск статусу за сумісництвом стала демонстрацією нового блиску самого кіно. Міра Наїр у 2004 році підсвітила індійський підтекст книжки — Текерей народився в Калькутті, — замінила світські шаради танцем для Георга IV, а Бекі у виконанні Різ Візерспун зробила радше жертвою класового суспільства, ніж хижачкою. І 1935-го, і 2004-го кіно дарує героїні втечу до Індії з Джозом — фінал, якого Текерей не писав. Серіал ITV 2018 року пішов іншим шляхом: Майкл Пейлін у ролі самого Текерея запускає ярмаркову карусель, а Бекі Олівії Кук — харизматична та самодостатня, позбавлена будь-якого розкаяння.

Такий розкид можливий, бо Текерей свідомо залишає найважливіше в тіні. Після викриття стосунків Бекі з лордом Стейном оповідач лише питає, чи була вона винна, а про її найтемніші роки говорить притчею: «Описуючи цю сирену, яка співає й посміхається, лестить і вмовляє, автор зі скромною гордістю запитує читачів, чи порушив він хоч раз закони ввічливості й виставив напоказ огидний хвіст чудовиська над водою. Ні! Охочі можуть зазирнути в прозору воду…». Кіно мовчати не вміє: камера щоразу мусить вирішити, показувати хвіст чи ні. Голлівуд пробачив Бекі двічі, а серіал 2018-го нею відверто милувався — і кожне таке рішення більше говорить про свою епоху, ніж про героїню.

На Керзон-стріт Бекі влаштовує прийоми, після яких, за словами Текерея, сусіди не можуть заснути від заздрощів. Але головний продукт вечора з'являється згодом: «А наступного дня у світській хроніці в газеті "Морнінг пост" з'являлася замітка такого змісту: "Учора полковник Кроулі та його дружина у своєму будинку в Мейфері влаштували обід для обраного кола. Були присутні його екселенція принц Петроварадинський із дружиною..."». Сьогодні світська хроніка — це відмітки, геотеги й сториз із закритих вечірок, а «обране коло» перетворилося на список «Близьких друзів». Ще 1956 року соціолог Ірвінг Гофман описав повсякденне життя як виставу з авансценою й лаштунками; соцмережі зробили авансцену цілодобовою, а увага стала повноцінною валютою статусу.

Утім, Текерей помітив і тонший парадокс: видимість не дорівнює доступу. Дами, яких щодня бачать у Гайд-парку й про чиї вечірки пишуть хроніки, мають не більше шансів потрапити до справжнього «обраного кола», ніж дружина сквайра, яка читає про них у «Морнінг пост». Сучасна версія цього явища — мода на «тиху розкіш»: ті, хто давно нагорі, ховають логотипи, а ті, хто лише пнеться вгору, виставляють їх напоказ. Журнал Vanity Fair і далі щороку складає свій список гостей, а мільйони людей гортають фото з вечірки так само жадібно, як дружини сквайрів колись гортали «Морнінг пост». Роман Текерея не старіє, бо описує механізм, а не епоху: ярмарок міняє вивіску й валюту — титул, капітал, охоплення, — але торгує тим самим товаром. Відчуттям, що ти маєш дотичність до верхівки.