Жіноча лють у літературі: чому «тихі» героїні лякають найбільше

У видавництві #книголав готують до виходу роман Сі Джей Ск'юз «Солоденька» у перекладі Олени Оксенич. Його головна героїня Ріаннон Льюїс не будує складних схем помсти — вона просто ходить на роботу, усміхається колегам і веде список людей, які її дратують. Саме ця буденність робить історію особливо моторошною.

Тема жіночого гніву у літературі має глибоке коріння. У вікторіанських романах героїні могли переживати лише любов і страждання, а лють лишалася прерогативою чоловіків. Жінці, яка злилася, залишалося хіба що збожеволіти — так звана «замкнена наречена» ставала підтвердженням власної неповноцінності. Сучасні авторки змінюють цю традицію.

Ґіліян Флінн у «Зниклій» та «Гострих предметах» створила жінок, яким не можна довіряти. Лісбет Саландер з трилогії Стіґа Ларссона перетворила помсту на професію. Вілланель із серіалу «Убиваючи Єву» зробила жорстокість частиною свого образу. Отесса Мошфег в «Ейлін» та «Моєму році спокою й відпочинку» показала героїнь, яким байдуже, чи подобаються вони оточенню. А «Перспективна дівчина» Емеральд Феннел прямо говорить про помсту в контексті суспільних проблем.

Усі ці історії перегукуються з трагедією про Медею, яка вбиває власних дітей, щоб помститися чоловікові. Проте сучасні автори переписують цей сюжет: їхні героїні можуть бути жорстокими, але історія не обов'язково закінчується їхнім покаранням. У «Солоденькій» ця тенденція досягає логічної межі — Ріаннон не намагається здаватися хорошою і не шукає виправдань.

Парадоксально, але найбільше лякає не яскрава жінка-месниця, а звичайна жінка, яка приховує свою лють. Дослідження соціальних психологів Вікторії Бресколл та Еріка Ульманна показали: чоловік, який демонструє гнів на роботі, може сприйматися як людина з вищим статусом. Жінці ж така поведінка зараховується як поганий характер. Це починається ще в дитинстві, коли дівчаток привчають, що гнів непристойний, тож єдина доступна стратегія — маскування.

Саме тому історії про «тиху» жінку працюють сильніше, ніж розповіді про професійну вбивцю. Кілершу легко сприймати як фантазію, а от спокійна колега, яка щодня усміхається, хоча всередині все кипить, здається цілком реальною.

У «Солоденькій» ця тема розкривається через щоденник Ріаннон. Кожен запис починається зі списку людей, які її дратують: сусідка-клептоманка, касир, що псує яблука, чи водій, який сигналить пішоходам. Ці буденні деталі легко впізнати у власному житті, тож читач може сміятися з того, що відбувається, хоча в іншому контексті ці ситуації не здавалися б смішними.

Ріаннон працює в редакції, товаришує з компанією, яку називає «людьми, яких не позбутися», і має власні правила, як подобатися іншим: слухати співрозмовників, хвалити їхні зачіски, пекти тістечка для колег. Вона називає це правилами виживання.

Один із найпоказовіших епізодів роману пов'язаний не з убивством, а з телеефіром. У дитинстві Ріаннон стала єдиною, хто вижив під час масового вбивства. Через роки вона потрапляє до списку претенденток на звання «Жінки століття». Подруги обговорюють її шанси за кавою, порівнюючи з правозахисницею та політикинею, яка втратила руки. А сама героїня оцінює власну травму так само тверезо, як і телепродюсери: архівне відео, на якому її непритомною дитиною виносять із будинку, «завжди викликало в глядачів сльози».

Так роман перетворюється на сатиру на індустрію співчуття, де жінці дозволено бути героїнею рівно доти, доки її героїзм не відрізнити від пасивності жертви. Ск'юз не виправдовує насильство й не просить співчуття до героїні. Натомість авторка пропонує подивитися на те, як довго Ріаннон залишалася непомітною.

Сучасна культура повертається до теми жіночого гніву не для того, щоб романтизувати насильство. Вона нарешті дозволяє побачити, що відбувається з людиною, якій роками пояснювали, що злитися їй не личить.