краєзнавство / регіони / В.Приходько / Під сонцем Поділля / стор. 4

В особі Солухи відійшов від нас безумовно видатний громадянин. Видатний не тільки для Поділля, а й для цілої України, в історії національного відродження якої йому належиться одно з почесних місць. Рідне ж Поділля золотими літерами на вічні часи мусить вписати у свої анали ім'я кращого із своїх синів[...]

[...] Із людей старшого покоління після лікаря Солухи треба згадати протоієрея О.Юхима Сіцінського. Чи тому, що умови тодішнього політичного життя абсолютно не дозволяли широкої громадської роботи на українському ґрунті чи внаслідок свого духового стану, О.Юхим Сіцінський свою велику енергію і працьовитість, а також свою глибоку національну свідомість виявив передусім на науковому полі. Як кабінетний учений, працював він як історик і археолог Поділля і на цій ділянці зробив величезну роботу. Не будучи фахівцем-істориком, не маючи під рукою навіть списку праць О.Юхима Сіцінського, я не можу, на жаль, належно освітлити тієї його діяльности. Це мусять зробити, а почасти й зробили відповідні фахівці й наукові установи, членом яких О.Юхим був віддавна. Пам'ятаю, що нас, молодих українців, особливо інтригувало те, що О.Юхим був дійсним членом Наукового Товариства імени Шевченка у Львові, і то ще в ті, дореволюційні часи, коли про це можна було говорити лише пошепки і коли це звання могло спричиню ;і людині лише одні прикрості.

Одначе o.Юхим був не тільки кабінетним ученим, але й ученим-організагором. А саме - він був фундатором, постійним головою і душею такої о Подільської о Церковно-Археологічного Товариства ("Общества"), що мало місце свої о осідку у старовинному Кам'янці-Подільському. Це "общество" видавало грубі томи учених записок де головним чином і уміщав свої праці О.Юхим. Але діяльність цього Товариства не обмежувалась лише науковим видавництвом - воно заснувало й утримувало свій "Музей". Цей музей був улюбленою дитиною о.Сіцінського і гордістю його, а перед історією Поділля, та й цілої України, його неоцінимою заслугою. Щодо цього Музею, то вже давно доводилось чути, що ні один серйозний історик України не може його обминути, так само як не може обминути й праць о.Ю.Сіцінського з історії Поділля. Під цей Музей, навіть за большевиків, відведено було цілий поверх бувшої хлоп'ячої гімназії, але ж треба було уміти розшукати і зібрати по маленьких старих церковцях і дзвіницях Поділля, перевезти до Кам'янця і тут протягом довгих літ зберегти всі оці цінні пам'ятки такої цікавої і бурхливої історії Подільської Землі. Пам'ятаю, що нас, молодих українській семінаристів, якось стихійно тягнуло в цей Музей: ці старезні богослужебні й духовні книжки, що пахнуть сільською церквою і воском, ці давні ікони святих з українськими обличчями, ці портрети Кармелюка і Ґонти, намальовані на дошці, яку поїли шашелі, ця бандура з обірваними струнами - все те якось мимоволі огортало нас пеленою української давнини, пахощами старого Поділля, що, здається, впливали на нашу свідомість сильніше, ніж докази "чистого розуму". І аж тепер розумієш, чому це ті люди, що ближче "товклися" біля "Церковно-Археологіческого Общества" і коло цього самого Музею, були якісь особливі, неподібні на іншу кам'янецьку чиновницьку інтелігенцію і - знов же - нас тягнуло до них.

Серед них згадаю Миколу Івановича Яворовського, старенького, маленького і загальновідомого на Поділлі "вічного" смотрителя Кам'янецької Духовної Школи, учителя латинської мови у тій же школі Степана Степановича Дложевського та інших. Вони - боронь Боже! - вони були прекрасними російськими громадянами, престолу вірними і начальству послушними, але завжди любили писати щось про подільську старовину, причім так "норовили", щоб серед російського тексту неодмінно навести якісь українські пісні, старі вірші і тому подібне. Безумовно, це були старі "українофіли", що якраз і купчились коло товариства, яке своєю назвою і цілями, так би мовити, легалізувало їх явно "нелегальні" тенденції... Ці тенденції відразу ж виявились після заснування у Кам'янці-Подільському Товариства "Просвіта": і Яворовський, і Дложевський негайно записались у члени "Просвіти", хоч займали офіційне становище. На жаль, ми, семінарська молодь, якось не цікавились ближче роботою Товариства і його членами, а безумовно серед цих членів - "любителей местной старины" - були потайні "українофіли", хоч, може, й дуже помірковані та обережні.

Одною з великих робіт, переведених самим О.Юхимом або під його редакцією, було "Описаніе приходов Подольской єпархіи". Це цінна капітальна праця, яка подає про кожну парафію, а власне про | кожне фактично село Поділля, відомості географічні, історичні і етнографічні. Нарешті, О.Юхим був довголітнім редактором "Подольских Епархіальних Відомостей", а потім "Православной Подоліи". Хоч це були органи офіційні, російською мовою, але О.Юхим потрапив їх вести дуже пристойно, поза всякою політикою, уділяючи в них, знов же, місце статтям із обсягу історії Поділля і місцевої етнографії.

Нарешті, улюбленою сторінкою в історії Поділля було у О.Юхима - українське мистецтво, як воно виявлялося в житті українського народу на Поділлі і в творах його майстрів. Йому належать чепурні видання з описом і фотографіями старовинних церков Поділля, в будові яких виявився отой наш своєрідний український стиль.

Цю свою любов і зацікавлення українським мистецтвом О.Юхим передав, між іншим, молодшому свойому синові Володимирові Сіцінському (П.Володимир дослідив по старих документах, що правдиве їхнє родове прізвище - Січинські). Молодий Січинський первісне своє зацікавлення обернув згодом у фахове дослідження і тепер в його особі українська наука має серйозного і освіченого вченого, який, дякуючи своїй працьовитості, встиг уже дати низку цінних праць з обсягу історії мистецтва взагалі і українського зокрема.

Отже старий українець О.Юхим Сіцінський, коли у Кам'янці в 1905 році почалася акція в справі заснування "Просвіти", один з перших взяв чинну участь в її організації, а потім став членом управи товариства. Годі не зазначити, що в його особі товариство мало досвідченого дорадника в справах культурно-освітніх, але активна участь О.Юхима в "Просвіті" мала ще й інше значення: він був загальновідомий і поважаний серед цілого подільського духовенства і своїм прикладом вказував, яку позицію воно мусить зайняти до українського товариства, що тереном своєї діяльности уважало головним чином село.

Поруч з лікарем Солухою і о.Ю.Сіцінським, цими представниками старшого українського громадянства, головну участь в організації "Просвіти" на Поділлі брало двох людей, що займали середину між "старшими" і "молодими", а саме Сергій Митрофанович Іваницький, про якого я уже згадував у зв'язку з українським рухом у Подільській Семінарії, і Віталій Карпович Стиранкевич. Іваницький та Стиранкевич були товаришами; вони оба скінчили Київську Духовну Академію і, здається, одночасно були призначені на першу свою посаду - учителями в Подільську Жіночу Єпархіяльну Школу в Кам'янці. Звідси почалися їх "митарства" і переслідування за українство та політику. На жаль, я не знаю добре, що саме сталося - здається, під час якоїсь урочистости в "Пансіоні" вони виголосили неблаї онадійні промови. Звичайно, за большевиків їх негайно розстріляли б, але "за страшного царського режиму" вони лише мусіли покинути свої посади. Це сталося ще до революції 1905 року і Іваниць-кий мусів рік чи два за свою провину покутувати десь на посаді учителя в повітовому "юродському училищі", поки не був переведений у Кам'янець - "смотрителем" такої ж школи. Стиранкевич же дістав посаду в "Подільській Казьонній Палаті", а крім того, мав лекції в новозаснованій у Кам'янці приватній жіночій гімназії п.Славутинської. Таким чином, оба товариші в 1905 році знову зустрілись у Кам'янці і тут головно вони виконали ту велику і дрібну роботу, якої вимагала справа організації українського Товариства.

Коли ж Подільська "Просвіта" на Поділлі стала фактом, то Іваницький увійшов до управи Товариства як заступник голови, а Стиранкевич як секретар. Стиранкевичеві я взявся допомагати як добровільний "підсекретар" і не один вечір просидів до пізньої ночі у цієї надзвичайно симпатичної людини, розсилаючи по "градам і висям" Поділля статути Товариства, всякі відозви та листи. За років півтора Стиранкевич дістав посаду учителя в якійсь гімназії, мабуть, у Ставропільщині і виїхав з Кам'янця. З цієї пори я загубив його слід і не знаю, де він та чи живий ще взагалі.

Правду кажучи, ці чотири особи - Солуха, о.Сіцінський, Іваницький та Стиранкевич й були на той час тим старшим українським свідомим громадянством у Кам'янці, яке можна було так назвати повним правом. Та для існування "Просвіти" цього було замало! Семінарська молодь, що була свідома і вимагала акції, через своє підневільне становище і молодість не могла бути навіть членами "Просвіти".

Отже на допомогу прийшов загальнополітичний рух того часу, що зробив активними всі хоч трохи по-громадському настроєні елементи, а зокрема допомогла сама акція в справі заснування ",Просвіти". "Просвіта" - це слово стало гаслом, а заразом і організаційним пунктом, коло якого стали стягатись всі елементи на Поділлі, що так чи інакше почували себе українцями і в яких жевріла якась симпатія чи потяг до свого рідного. В процесі існування і праці Подільської "Просвіти" до неї якраз прийшло багато таких людей - спочатку, може, й не зовсім "своїх", не зовсім "свідомих", але які, ставши ближче до праці, цілком твердо і остаточно стали на український Грунт і своєю участю та працею в "Просвіті" багато дали для загальної української справи.

Із таких людей передусім треба згадати Федора Тимофійовича Когутова. Когутов був дуже цікавою постаттю в Кам'янці. Я познайомився з ним, коли він був уже старшим, понад п'ятдесятлітнім, але варто було бачити, коли він промовляв десь на звичайніських зборах, щоби відчути в ньому народнього трибуна[...]

[...]"Колись", ще під час перебування в університеті, Когутов належав до української студентської громади, очевидно, трохи цікавився українським рухом, але праця в російській партійній організації, потім заслання, далі життя і робота в атмосфері виключно загальноросійській зробили своє діло і українські симпатії десь там лежали нерухомо на дні душі, присипані іншими інтересами, іншими турботами. Але цікаво було бачити Когутова, як він, зіткнувшись знову з українською ідеєю, вже на старості літ, цілком перейнявся нею і увесь час був активним членом "Просвіти". Мало того, в останні роки перед смертю у нього стало звичкою щовечора бути в "Просвіті". Йдучи туди, він по дорозі купував у цукерні тістечка, просив просвітянського сторожа, загальновідомого в Кам'янці Саву, наставити самовар і тут залишався на цілий вечір. Та й це було зрозуміле: Когутов людина суто громадянська, між тим у Кам'янці серед всяких громадянських установ єдина "Просвіта" в роках 1907-14 була організацією, що не піддавалась реакції, заховувала "живий дух" і серед неможливих обставин все-таки вела певну реальну роботу серед народу [...]

На великий жаль, "старий Когут", як часом називали його в наших просвітянських колах, не діждав революції 1917 року. У зв'язку з війною і евакуацією з Кам'янця Окружного Суду він лишився без заробітку; крім цього, подався та постарів і вмер у Києві приблизно в 1916 році.

Поруч із Когутовим згадується ще одна цікава постать з тих часів, а саме - присяжний повірений (адвокат) Данило Яковлевич Бабічев, чоловік, що теж, у зв'язку з заснуванням у Кам'янці-Подільському "Просвіти", признався до українства і брав участь в її організації. Та по своїх політичних і соціяльних переконаннях і по цілій своїй духовій будові він був цілковитою протилежністю Когутову. Тоді коли Когутов був крайній соціяліст-революціонер, а по своєму матеріяльному положенню - пролетар, Данило Бабічев по своїх симпатіях належав до правих і був багатим чоловіком - власником майна, придбаного з адвокатури. Я познайомився з ним у 1905 році, коли він був уже старим, років поза п'ятдесят. Походив Бабічев не з Поділля, а з Полтавщини; в молодості був революціонером і брав участь у політичній змові, внаслідок якої товариша його, Лизогуба, повісили, а він якось викрутивсь і, здається, з тої о часу опинився на Поділлі. Оскільки Когутов уявляв із себе "безпочвенного інтелігента", що нічого не мав і ціле життя тинявся по найманих кватирях, остільки Бабічев був типовий український дука - крім маєтку, мав у Кам'янці два власних будинки, з садом, службами, виїздом, лихими собаками і міцними ворітьми, постійно замкненими доброю, солідною колодкою. "Богат і славен пан Данило" - деклямували з Гоголя знайомі Бабічева, коли заходила про нього річ...[...]

Із старших людей, бувших "українофілів", що увійшли в новозасновану "Просвіту" і брали в ній активну участь, треба згадати ще Митрофана Антоновича Трублаєвича - родом подолянина, із духовної сім'ї, також уже старшого літами, коли почала працювати "Просвіта". В свій час він скінчив правничий факультет Київського університету і, мабуть, як і ін його сучасники-студенти, був і впливом проф. Антоновича та української громади. Але пізніша його діяльність, служба, оточення й т.п. також, очевидно, зробили те, що він не виявляв себе активно як ! українець. Трублаєвич у своїм житті перейшов дуже багато всяких , служб, посад і становищ. Він був адвокатом, мировим посередником, головою з'їзду мирових посередників, далі, коли на Поділлі заведено так зване "куце земство", він був довгий час членом Подільської Губерніяльної Управи №по дєлам Земскаго Хозяйства№ і, нарешті, виїхав із Кам'янця у Верхньодні провськ як нотар. Трублаєвич не був звичайною сірою людиною. Добрий правник, людина широко освічена й прогресивна, гарний і земець. Але його "неблагонадійність" постійно ставала на перешкоді його кар'єрі. У Подільській і "Просвіті" він був членом управив так би мовити, юрисконсульт Товариства: складав статути, умови, а найбільше - всякі пояснення до адміністрації.

З інших діячів першої "Просвіти" на Поділлі треба згадати одного громадянина - Трохима Івановича Павловського, що брав діяльну участь в житті Подільської "Просвіти" протягом усього часу існування товариства. Павловський служив бухгальтером у Губерніяльному Земстві, але, недивлячись на те, що займав посаду, яка потребує уміння посидіти скільки треба був людиною дуже непосидючою, енергійною і громадянською. Його ділянкою в праці "Просвіти" була організація театральних вистав. Старий і серйозний аматор, він і до національної свідомости прийшов через український театр. Вистави, концерти, літні гулянки -були головним джерелом прибутків "Просвіти", і під цим поглядом праця Т.Павловського була дуже корисна і просто необхідна. Але ще більш корисною вона була під оглядом пропаганди української ідеї. Передусім в організацію вистав і концертів втягалося багато молоді -кам'янецького чиновництва, панночок та семінаристів. Тут молодь уперше зустрічалась із українцями, заходила до "Просвіти", записувалась до бібліотеки і таким чином приходила до свідомости. З другого боку, вистави і концерти, уряджувані "Просвітою", часто з рефератами, розбуджували національну думку широкої о громадянства, популяризували серед нього "Просвіту" і помалу, але певно побільшували ряди національне свідомих людей. Цю ролю успішно виконували також і так звані гулянки, які звичайно улаштовувано на Новім Бульварі і організатором яких був той же Павловський. "Гулянки" складались з таких "точок"; військова оркестра, ілюмінація, ракети, феєрверки, бій конфетті. З такою програмою робили гулянки також інші кам'янецькі товариства, але "Просвіта" додавала до цього ще кілька моментів суто національного характеру: часто виступав український хор, виписувано чи викопувано звідкись бандуриста чи бодай лірника, уряджувано конкурс на найкращий український одяг, улаштовувано українську ярмарку і на кожнім гулянні неодмінно продавано українські книжки. Кам'янецька публіка якось любила гулянки і ходила на них незалежно від того, хто їх улаштовує таким чином, також і на "просвітянські" гулянки заходили люди, що ніколи нічого спільної о з українством не мали: старшини, вищі урядовці, гімназисти, студенти. Але тут вони попадали в якусь іншу, незвичайну для них атмосферу: інтелігентні панночки в українських одягах запрошували їх купувати квіти і щось "цвенькали" до них "на етом, знаетє лі, іхнєм украінском язикє", хор чарував своїми піснями, а стіл дивував купами чепурних українських видань. Бувало, спиняться коло стола, ідучи повз, так ніби нехотячи, два-три добродії, перелистують книжки і дивуються: "Представьтє себе, я думал у ніх одін Шевченко, а между тем, оказиваєтся"... Із ввічливосги щось купують, а потім заходять за книжками уже й до "Просвіти"!...]

В 1914 році, під час розгрому "Просвіти", на Павловського, як активного члена, упали адміністративні кари і він мав досить клопоту, визволяючи від них себе і других. На початку революції 1917 року, коли Подільську Земську Управу евакували з Кам'янця до Вінниці та назад, Павловський покинув працю у Земстві і поїхав у свій рідний повіт, на Київщину, де провадив організаційну політичну працю. Після того він переїхав до Києва, де вступив на службу у Міністерство Фінансів Української Народньої Республіки. Одначе тут він недовго пожив: Павловський давно був хорий на горло; цю недугу він не раз загострював своєю участю у просвітянських виставах, у яких любив виступати, і помер у Києві в 1919 р. ще нестарим чоловіком, у великій нужді[...]

Отже, коли революція 1905 року дала українському громадянству можливість якоїсь ширшої роботи, то воно інстинктово кинулось до культурно-освітньої праці, може, підсвідома відчуваючи, що поруч з нею, з цею працею, прийдуть і моменти політичного характеру, а десь там далі і національно-державного...

У всякому разі, по цілій Україні залунало тоді гасло: засновувати культурно-освітні українські товариства під назвою "Просвіта" (на зразок товариства ",Просвіта" у Львові) і у всіх більших містах в Україні якраз засновано такі товариства. Таким чином "Просвіти" постали: у Києві, Одесі, Катеринославі, Чернігові, Херсоні, Миколаєві і т. д.

Основано "Просвіту" і в Кам'янці. Одначе треба зазначити, що районом її діяльности було не лише місто Кам'янець, як це зробили деякі інші "Просвіти", напр., Одеська, Миколаївська, а ціла Подільська губернія. Це зазначувалось у статуті Товариства, це визнавала адміністрація, в тих рамках працювала чи намагалася працювати Подільська "Просвіта" - і в тому було її культурно-національне і громадсько-політичне, а тепер і історичне значення для цілого краю. Метою Товариства було, як зазначувалось в першому параграфі статуту, "піднесення культурного рівня і економічного добробуту населення Поділля". Засобами для цього Товариство уважало: організацію бібліотек-читалень, ширення серед народу популярної літератури, заснування загальноосвітніх і фахових шкіл, вивчення мистецтва та фолкльору місцевого населення, врешті, видання книжок.

На жаль, хоча я мав колись у своїх руках сотні й тисячі примірників статуту, які ми розсилали по Поділлі, тепер не маю ні одного. Тому, може, дещо й поминув. Та в усякому разі, добре знаю, що як мета Товариства була зазначена широка, гак і засоби для досягнення її були намічені численні, різноманітні.

Ось з такою високою метою і такою широкою програмою Подільська "Просвіта" приступила до своєї праці.