35 років Андрію Кучурану: військовий з Буковини, який ріс разом з Україною

Андрію Кучурану — 35, і стільки ж років незалежній Україні. Його життя тісно переплелося з історією держави: шкільні роки припали на 90-ті з частими відключеннями світла та літом у бабусі, Помаранчеву революцію він зустрів восьмикласником, а Євромайдан — уже студентом аспірантури Чернівецького університету.

«Село тоді для мене — це поля, де корови паслися і де з друзями футбол грав. А Чернівці — це старі тролейбуси і парк — там, де атракціони, на яких катався. Дивно, але вони ще досі стоять, навіть, моя донька каталася на них», — згадує Андрій.

Під час Помаранчевої революції школярі носили помаранчеві стрічки, поки вчителька не змусила їх зняти. А вже у 2013-му Андрій активно долучився до Євромайдану — спочатку в Чернівцях, потім у Києві.

«Після перших побиттів в Києві, то вже було таке відчуття, що право та прагнення розвитку країни до Європи, а не Митного союзу маємо виборювати ще більш стійкіше, більш жорсткіше. Було і відчуття, що ми все зможемо. Що не даремно українці стоять», — розповідає військовий.

Після Майдану Андрій займався громадською діяльністю: контролював роботу влади, вчив людей читати програми кандидатів, а згодом працював над розвитком територіальних громад. Наприкінці 2021 року долучився до Топорівської громади, а за два роки до повномасштабного вторгнення став батьком доньки Анни.

24 лютого 2022-го Андрій прийшов до територіальної оборони. Перші дні були хаотичними: «До ТРО прийшов в перший тиждень — там був хаос, бо повністю батальйон набирався, так сказати, з вулиці. Хто приходив до воріт — того і брали. І таким чином ми назбирали повний батальйон — понад 500 людей».

Андрій мав офіцерську підготовку — закінчив кафедру військової підготовки в університеті та військові збори у 2019 році. Тож наполіг, щоб його перевели у взвод, і став командиром.

У вересні 2022-го підрозділ вирушив на Харківщину, де брав участь у контрнаступі. «Були штурмові дії, зачистки, а потім — захід у звільнені села та містечка. За два-три дні ми дійшли до кордону Харківської області», — каже Андрій.

На початку червня 2023-го військові опинилися під Бахмутом, у районі сіл Богданівки та Григорівки. «Там зовсім інший характер бойових дій, зовсім інша інтенсивність, ніж це було у Харківській області. На Донбасі наші втрати були значніші», — згадує він.

На початку 2024-го — Авдіївка, де кожна поїздка містом була небезпечною: «Кожен раз ти виїжджав — ти мусив латати колеса або просто ставити нові, бо дороги в уламках були, колеса різалися постійно. Також від прильотів поруч із машинами вилітати лобові шибки».

Із березня 2024-го батальйон Андрія служить на Сумщині. Наприкінці 2025-го він став начальником групи безпілотних систем. Його робота — забезпечення підрозділу дронами, координація розвідки та ударних екіпажів.

Попри війну, Андрій цінує прості речі: любить гуляти парком, читати книжки. Нещодавно прочитав «Довбуша» Гната Хоткевича, а ще — купує улюблені помідори сорту «Волове серце».

Найбільшою цінністю України він вважає людей: «Наші люди — це те, чим можна пишатися. Я зараз не тільки про військовослужбовців, але, зрозуміло, першочергово про них, але також і про громадян, які весь період війни з 2014 року відчувають цінність свого життя, своєї сім'ї, і роблять все, щоб безпека настала в країні».

Андрій зізнається: українці вміють єднатися в критичні моменти, але мають навчитися цінувати країну й у спокійніші часи. «Ми не цінуємо того, що маємо. Тієї країни, яка в нас є. Навіть тієї країни, яка в нас була 10-15 років тому».

Попри всі випробування, він вірить у перемогу: «Нам казали, що протримаємося три дні, потім два тижні чи скільки ще ми зможемо вистояти проти Росії. Але ми вже стоїмо і даємо хорошу відповідь ворогу впродовж 4,5 років».

Для нього незалежність сьогодні — це «можливість перебувати в спокійній, мирній, процвітаючій Україні та вдома з сім'єю».