«Найчастіше згадую свій будинок»: історія 89-річної Надії Спіней із Тернопільщини

Надія Спіней народилася 15 квітня 1937 року в селі Бушковичі, що біля Перемишля. Її сім'ю депортували в Україну, на Збаражчину, коли дівчинці виповнилося вісім. Сьогодні жінці 89 років, і вона досі живе в тому самому будинку, в якому її родина оселилася після виселення.

У Бушковичах батько Надії працював на фабриці, де виготовляли різні залізні вироби, адже закінчив відповідне училище в Польщі. Мама була домогосподаркою. Сама Надія почала заробляти на себе з чотирнадцяти років — вишивала вдень і вночі. Коли в 1939 році почалася війна, фабрики й заводи розбомбили, роботи не стало. Чоловіки, які не мали поля, вирушили на заробітки до Європи — до Німеччини, Чехії та інших країн. Поїхав і батько Надії, але йому не пощастило: у Чехії під час з'єднання товарних вагонів йому роздробило руку. Він рік лежав у лікарні, одну кістку вдалося зберегти, другу було розтрощено. Додому повернувся вже наприкінці війни.

Надія була єдиною дитиною в сім'ї, і батьки змалку навчали її українських традицій. «Коли в нас ще не було боїв, то ми ходили в дитячий садочок. Там учили багато пісень. Я до цього часу пам'ятаю ці пісні. Інколи, коли ніхто не чує, вечорами співаю ці пісні», — пригадує жінка.

У 1945 році Надія закінчила перший клас, а коли мала йти до другого, родину депортували. «Депортували нас на початку вересня 1945 року. Прийшли, сказали: "Вибирайтеся"», — розповідає вона. Меблі вдалося винести завдяки пораді місцевих: речі виставили на вулицю, а потім кілька разів приїжджали підводою й забирали. Коней дав добрий поляк із Журавиці. Далі було три тижні очікування ешелонів під дощами, і лише потім дали вагони. У товарняках їхало по кілька родин, разом із коровами й козами, без накриття. Дорога тривала три тижні, і 15 жовтня 1945 року родина прибула в Максимівку.

На Тернопільщині сім'я шукала нове житло й знайшла будинок неподалік Збаража. Там тоді жив поляк, який обіцяв переїхати й віддати оселю. Дідусь, який тяжко сумував за Бушковичами, помер менш ніж за рік — за словами Надії, він перестав їсти й пити через ностальгію. Перед смертю він просив батька Надії, коли той повертатиметься додому, викопати його й забрати з собою. Батько дав слово, але згодом помер і сам.

Мама Надії пішла працювати секретарем-статистом у райвно. Згодом через листівки, що з'явилися в установі, КДБ по всій області перевіряв секретарів. Завідувач райвно попередив її про небезпеку, але жінка тяжко захворіла на запалення легенів і лежала при смерті. Коли приїхали перевіряти, їй сказали, що секретарка дуже хвора в лікарні. Антибіотиків тоді не було, і родина залишилася жити в Збаражі. Згодом мама звільнилася й ніде не працювала, а коли організовували колгосп, її вночі забрали з дому — Надія цілу ніч кричала, не знаючи, куди маму повели. Вранці виявилося, що її записували до колгоспу. За рік роботи на буряках, житі, пшениці та на розкиданні гною взимку в порваних чоботах жінка отримала 20 кілограмів пшениці.

У Збаражі Надія продовжила навчання, пішла до другого класу. Після школи навчалася у Львівському обліково-кредитному технікумі, а потім працювала бухгалтером у банку та в міській раді.

Коли Україна стала незалежною, Надія разом з іншими депортованими створила товариство «Надсяння». У ньому було близько чотирьохсот членів, нині майже нікого не лишилося. Учасники товариства вітали одне одного з днями народження, їли кутю на Різдво та Новий рік, відзначали свята Лесі Українки й Тараса Шевченка.

У 1991 році Надія вперше після депортації відвідала рідне село разом із членами товариства. Місцеві поляки, серед яких була її далека родина, пропонували показати її хату, але жінка відмовилася — і одразу знайшла свою домівку сама. Її гарно зустріли, показали сад, але самого саду вже не було, а з дідусевої хати зробили станцію технічного обслуговування. Відтоді Надія майже щороку приїздила до Бушковичів, але після пандемії 2020 року, а тепер і через повномасштабну війну більше не їздить.

«Я кожен день згадую своє рідне село. Найчастіше згадую свій будинок, наш великий сад і пісні, які співали дорослі й діти», — каже Надія Спіней.