«Кожне сільце — нове слівце»: фольклорист із Рівного збирає пісні та говірки Волині

Ілля Закіров почав займатися фольклористикою після того, як у 2022 році вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Згодом він співав в університетському народному гурті «Роксоланія», долучався до інших фольклорних проєктів — і так поступово поїхав у перші експедиції.

Найперший матеріал дослідник зібрав у власній родині. Його рідні з села Чекно на Рівненщині співали народні пісні та розповідали про сільське життя. Для старшого покоління, каже Ілля, спів був звичною частиною повсякденності, і саме це його найбільше вразило: «Я зрозумів, що це цікаво, це нечувано для мене. Я цього всього не знаю, а для них це за замовчуванням… Воно наче отут є довкола, а як це я так пропустив?».

Відтоді він почав записувати й інших носіїв традиції. Найбільше молодого дослідника цікавлять села етнографічної Волині та те, чим вони різняться між собою. Навіть сусідні населені пункти, за його словами, можуть мати відмінні пісні, слова, вимову та звичаї.

«З кожною експедицією переконуюся, що от: "Кожне сільце — нове слівце". Отака є приказка. І що кожне село, — воно фактично є своїм всесвітом, де свої пісні, свій часто говір. На Поліссі це краще зараз репрезентовано, коли дійсно від села до села тобі будуть розказувати, як усі відрізняються», — розповідає Ілля Закіров.

У експедиціях він записує не лише пісні. Його цікавлять також місцеві дражнилки, прізвиська та діалектні слова. Частину форм мовлення, які ще пам'ятають літні жителі, молодше покоління вже майже не використовує. «В одному говорі кажуть: «квет», «квень», «вез». А в іншому селі вже будуть казати: «кут», «вул», «кунь», «вуз». Це, до речі, випадок якраз Гощанщини, де я розумію, що зараз переважно вже так ніхто не говорить і тільки пригадують», — ділиться дослідник.

Ілля Закіров усвідомлює, що частину традицій уже втрачено і що деяких людей дослідники просто не встигли записати. Та навіть попри це кожна поїздка дає свій результат: «Попри ці втрати завжди приїжджаєш і якусь частинку все одно ти переймаєш, можеш зафіксувати, зберегти, пропустити через себе, передати далі, передати ближньому і зробити так, аби все те, що є, воно все-таки тривало».

За плечима фольклориста — матеріали, зібрані на Рівненщині, а попереду — нові села й нові голоси. І хоч частина говірок лунає тепер хіба що з уст найстарших людей, саме такі записи лишають їм шанс звучати й далі.