«Кожне сільце — нове слівце»: 22-річний фольклорист із Рівного збирає пісні та говірки

Іллі Закірову 22 роки, і вже третій рік він їздить у фольклористичні експедиції Рівненщиною. До цього шляху він долучився у 2022 році, коли вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Невдовзі почав співати в університетському народному гурті «Роксоланія», приєднався до інших фольклорних проєктів — і вирушив у перші експедиції.

Найперші записи Ілля зробив у власній родині. Його рідні з села Чекно на Рівненщині співали народні пісні та розповідали про життя в селі. Для старшого покоління спів був звичною частиною дня, і саме це вразило дослідника найбільше.

«Я зрозумів, що це цікаво, це нечувано для мене. Я цього всього не знаю, а для них це за замовчуванням… Воно наче отут є довкола, а як це я так пропустив?» — пригадує Ілля Закіров.

Від родинних записів він перейшов до роботи з іншими носіями традиції. Найбільше молодого фольклориста цікавлять села етнографічної Волині та те, чим вони відрізняються одне від одного. Навіть сусідні населені пункти, за його словами, мають свої пісні, слова, вимову та звичаї.

«З кожною експедицією переконуюся, що от: "Кожне сільце — нове слівце". Отака є приказка. І що кожне село, — воно фактично є своїм всесвітом, де свої пісні, свій часто говір. На Поліссі це краще зараз репрезентовано, коли дійсно від села до села тобі будуть розказувати, як усі відрізняються», — розповідає він.

Під час експедицій Ілля записує не лише пісні. У полі його уваги також місцеві дражнилки, прізвиська та діалектні слова. Частину форм мовлення, які ще пам'ятають літні жителі, молодше покоління вже майже не використовує.

«В одному говорі кажуть: «квет», «квень», «вез». А в іншому селі вже будуть казати: «кут», «вул», «кунь», «вуз». Це, до речі, випадок якраз Гощанщини, де я розумію, що зараз переважно вже так ніхто не говорить і тільки пригадують», — ділиться дослідник.

Фольклорист усвідомлює, що частину традицій втрачено і що деяких людей дослідники не встигли записати. Та навіть попри ці втрати, каже він, з кожної поїздки повертаєшся не з порожніми руками.

«Попри ці втрати завжди приїжджаєш і якусь частинку все одно ти переймаєш, можеш зафіксувати, зберегти, пропустити через себе, передати далі, передати ближньому і зробити так, аби все те, що є, воно все-таки тривало», — наголошує Ілля Закіров.

За кожною експедицією молодого дослідника стоїть не лише науковий інтерес, а й проста людська увага до тих, хто поруч. Село, яке для когось — лише точка на карті, для Іллі стає окремим світом зі своїми піснями й словами. І поки такі голоси звучать, їх є кому почути й передати далі.