Гареми, Роксолана і закон: як Туреччина скасувала багатоженство

Сто років тому Туреччина зробила крок, який вирізнив її серед багатьох мусульманських країн: 5 серпня 1924 року тут офіційно заборонили багатоженство. Остаточно цю норму закріпили 4 жовтня 1926 року, коли в межах реформ Мустафи Кемаля Ататюрка ухвалили новий Цивільний кодекс, заснований на західних принципах. Відтоді багатоженство в Туреччині вважається злочином, і це стосується не лише громадян, а й іноземців, зокрема біженців.

Однак, попри заборону, в Туреччині, Азербайджані, Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані, Киргизстані, Казахстані та Тунісі багатоженство інколи трапляється у формі нікаха — релігійного обряду без світського свідоцтва. Натомість в Об'єднаних Арабських Еміратах та інших мусульманських країнах багатоженство легалізоване, але чоловік може мати не більше чотирьох дружин. Закон зобов'язує його гідно утримувати всіх дружин і дітей, а при розлученні діти завжди залишаються з батьком.

Самі гаремів у сучасній Туреччині вже немає — останній зник на початку XX століття, а на його місці відкрили музей. Колись же за позолоченими дверима з охороною існував окремий світ, повний інтриг і влади. Слово «гарем» походить від арабського кореня, що означає «священний» і «заборонений». В Османській імперії так називали приватні приміщення, куди мали доступ лише родина султана та довірені охоронці.

Гарем не був просто місцем, де жили дружини й наложниці. У цьому закритому світі в суворих умовах перебували сотні жінок — від матері та дочок султана до невільниць. Протягом майже 150 років, приблизно з 1534 по 1683 рік, гарем мав надзвичайний вплив на державні справи. Після падіння Константинополя в 1453 році гарем набув сталості й масштабу. Султани перестали одружуватися з іноземними принцесами й покладалися на наложниць як спадкоємиць.

До XVI століття гарем став центральною установою палацу Топкапи. Жінки, які потрапляли туди, зобов'язані були дотримуватися суворих правил і здобували придворну освіту. Очолювала султанський дім мати султана — валіде-султан. Гарем був одночасно сімейною сферою та центром політичної влади. Вихованих там жінок пізніше видавали заміж за високопоставлених чиновників, поширюючи вплив палацу по всій імперії.

Будь-яка нова дівчина в гаремі проходила через суттєві зміни. Її навертали до ісламу, давали нове перське або турецьке ім'я, що часто відображало риси характеру чи красу. Жінок навчали турецької мови, ісламської віри, придворного етикету, музики, танців, шиття та мистецтва розмови. Цей процес мав не лише прищепити вірність і грацію, а й розірвати зв'язки з минулим життям — контакти з родинами та батьківщиною були суворо заборонені.

Найвідомішою дружиною султана стала українка Роксолана, яка після прибуття до Стамбула отримала ім'я Хюррем, що означає «життєрадісна». Вона привернула увагу Сулеймана I на 40 років. Роксолана народила свого першого сина Мехмеда в 1521 році, після того як померли перші два сини султана. Те, що їй дозволили народити більше одного сина, порушувало старий принцип гарему «одна мати-наложниця — один син». Десь у 1533–1534 роках Сулейман оголосив Роксолану вільною жінкою та одружився з нею, порушивши 300-річний звичай, за яким султани не повинні були одружуватися з наложницями. Це був перший випадок, коли колишня рабиня гарему стала впливовою дружиною.

Сулейман писав Роксолані любовну поезію та листи, наказав побудувати величні пам'ятники на честь свого кохання. Вона стала відома як Хасекі Хюррем, тобто улюблена дружина. Роксолана була найвірнішою інформаторкою султана під час його відсутності, а вороги називали її чаклункою.

Цікаво, що всупереч поширеній думці, лише невелика частина жінок ставала наложницями султана. Більшість жили в гаремі роками, інколи все життя, виконуючи роботу служниць і бачачи султана максимум здалеку. Гарем більше нагадував закриту школу та бюрократичну установу. Охороняли його переважно євнухи, яких привозили з Африки після завоювання Єгипту в 1517 році.

Деякі історики помітили закономірність: походження матері султана впливало на те, з ким він воював. Якщо мати була європейського походження — гречанка, сербка чи венеційка, — султан рідше розпочинав війни в Європі, натомість спрямовував війська на Близький Схід чи Північну Африку. Так етнічне походження валіде-султан відчутно впливало на зовнішню політику цілої імперії.