Петро Яцик: як емігрант із сімома доларами створив найвідоміший мовний конкурс України

Петро Яцик народився 7 липня 1921 року у селі Верхнє Синьовидне на Львівщині. Чотирнадцятирічним він втратив батька й узяв на себе турботу про матір та сімох братів і сестер. Роки праці в міжвоєнній Галичині навчили його рахувати гроші, планувати й розраховувати передусім на себе.

У 1944 році, перед загрозою повторної радянської окупації та репресій, він виїхав на Захід. Доля закинула його до табору для переміщених осіб у німецькому Регенсбурзі. Інші чекали на гуманітарну допомогу, а Яцик вивчав економіку, мови й принципи західного ринку. Статус біженця був для нього не вироком, а тимчасовим етапом.

До Канади він прибув у 1949 році, маючи в кишені сім доларів. Працював посудомийником у монреальському ресторані, потім на молочній фермі та на залізниці. Заощаджені гроші стали стартовим капіталом. У 1950 році він перебрався до Торонто й разом із партнерами відкрив книжковий магазин «Арка», де продавали українські книжки, пресу й сувеніри.

Але справжню справу він побачив в іншому. Торонто стрімко зростало, до Канади прибували сотні тисяч мігрантів, і попит на житло був величезний. У 1953 році Яцик заснував будівельну компанію, яка згодом виросла в корпорацію Prombank Investment Limited. Починав із приватних будинків, контролюючи кожну витрату й якість матеріалів, а далі перейшов до житлових кварталів, торгових центрів та індустріальних парків у Міссісозі та околицях Торонто. Його стратегія була простою: купувати дешеві ділянки на околицях, які за кілька років ставали центрами розвитку. Так він став мільйонером — але гроші сприймав як інструмент для більших цілей.

Українська діаспора традиційно збирала кошти на церкви, хори, ансамблі й пам'ятники. Яцик поважав ці справи, проте його меценатство було іншим — стратегічним. Він не робив доброчинності із сентиментів, а інвестував в інтелектуальну самостійність України.

У 1960–70-х роках у західному академічному світі історію України вивчали переважно в межах «російських студій» чи радянології, а уявлення про неї формувалися з російських та радянських наративів. Яцик зрозумів: доки історію України не викладатимуть у Гарварді, Оксфорді чи Сорбонні як окрему дисципліну, світ не бачитиме українців як окрему націю. Разом з істориком і сходознавцем Омеляном Пріцаком він став одним із ключових фундаторів Інституту українських студій при Гарвардському університеті (HURI), заснованого 1973 року.

Далі був мільйон доларів на створення Центру досліджень історії України при Канадському інституті українських студій (CIUS) в Альбертському університеті — центр постав 1989 року й отримав ім'я мецената. Найамбітнішим проєктом фонду Яцика став англомовний переклад десятитомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського: десятки перекладачів, редакторів та істориків, спеціальна термінологічна база. Загалом на українські освітні та наукові проєкти на Заході Яцик виділив понад 16 мільйонів доларів.

«Говорити чужою мовою у своїй країні – неприродно. Це – так, як би пси нявкали…» — говорив він.

У 2000 році Яцик започаткував Міжнародний конкурс знавців української мови. На той час українська мова, попри державний статус, поступалася російській у бізнесі, медіа та політиці, а в частині молоді не асоціювалася з успіхом чи сучасністю. Меценат підійшов до проблеми як бізнесмен: самих закликів до патріотизму замало, мові потрібен престиж, а один із його головних маркерів — фінансова винагорода. За підтримки Ліги українських меценатів він запровадив суттєві грошові премії для переможців — від молодших школярів до студентів. Дитина з будь-якого регіону могла заробити реальні кошти своїм інтелектом і бездоганним знанням граматики.

Конкурс набув загальнонаціонального масштабу й охопив мільйони учасників не лише в Україні, а й серед діаспори в десятках країн. Він об'єднав молодь навколо рідної мови й виховав покоління, для якого українська є природним середовищем спілкування.

Петро Яцик пішов із життя 1 листопада 2001 року, та його інституції працюють досі. Він відкидав образ українця як жертви обставин і на власному прикладі довів, що дисципліна, розрахунок і прагматизм змінюють не лише долю однієї людини, а й місце цілої нації у світі. Державу не збудувати на самих емоціях — потрібні економіка, освіта й реальний вплив. Це і є головний урок його спадку.