Від поранення на Донеччині до збірної України: історія ветерана Євгенія Савченка

«Волейбол ввійшов в ритм і повсякденність. Тепер навіть не знаю, що робити, якщо не йти на тренування», — зізнається ветеран Євгеній Савченко. Його шлях до спортивних вершин розпочався з трагічних подій на фронті.

Євгеній родом зі Звенигородки на Черкащині. Після школи вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, де опановував автомобільну справу. У 2022 році через повномасштабне вторгнення його достроково випустили та направили до 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Спочатку служив командиром взводу, згодом перевівся до саперного інженерного відділення 4 стрілецького батальйону.

Восени 2022 року Євгеній опинився на Донеччині — у районі Костянтинівки та села Курдюмівка. Його група займалася мінуванням і розмінуванням у сірій зоні. «Наша основна задача була тихенько зайти в сіру зону до противника. Замінувати там все, або навпаки розмінувати. І повернутися назад на свої позиції», — розповідає ветеран. Найважливішим у роботі сапера він вважає спокій: «Головне бути спокійним. Без метушні, без різких рухів. Один невірний рух рукою — і весь підрозділ може злетіти в повітря».

Перший бойовий вихід запам'ятався особливо: захисник із побратимами потрапив на позиції, коли українські військові втрачали одну з них. «Це було таке заціпеніння, такий переляк схопив, але нічого. Нормальні, правильні люди були поруч і допомогли взяти себе в руки», — згадує Євгеній.

Найважчим для нього на війні було не усвідомлення власної небезпеки, а думки про рідних — дружину Анастасію, батьків, сестру, бабусь і дідусів. «Найважче було усвідомити факт, що у разі загибелі будуть відчувати рідні. Ти загинув, тобі нічого. Але як рідні до цього будуть ставитися і що вони будуть після цього переживати, які емоції — оце інше запитання», — ділиться він.

27 червня 2023 року група Євгенія після штурмових дій закріпилася на ділянці та почала розміновувати. Першим підірвався товариш. Євгеній кинувся на допомогу, надав першу домедичну допомогу та почав сам евакуювати побратима. Під час евакуації підірвався сам. Вибух пошкодив усі чотири кінцівки. «Як підірвався? Наступив. Долі секунди, спалах — впав, лежу, приходжу, так би мовити, до тями. Почав собі сам надавати допомогу», — розповідає ветеран.

Після евакуації він потрапив до реанімації, а звідти гелікоптером — до Вінниці, де розпочалася реабілітація. Спочатку отримав ортез, але через ускладнення ногу врятувати не вдалося — довелося робити повторну ампутацію. Попри це, Євгеній майже одразу прийняв ситуацію: «Стало зрозуміло, що от все, немає ноги, треба щось думати. Я дуже швиденько став на протез, класні показники показав. І все, нічого — бігаю, стрибаю з першого дня, плаваю».

Волейбол сидячи з'явився в його житті під час реабілітації. Спочатку спорт не сподобався, але згодом вирішив повернутися на тренування. «Було дуже сумно вдома. І хлопці мене все ж таки перебороли. Спробував ще раз, і мені вже сподобалося. Колектив став більш-менш постійний. Це ввійшло вже в ритм і повсякденність», — каже Євгеній.

Сьогодні він — член збірної України з волейболу сидячи. Серед досягнень — перемога у Срібній Євролізі, вихід у шістку найкращих на чемпіонаті світу 2026 року в Китаї. Попереду — чемпіонат Європи. У Вінниці тренується тричі на тиждень по дві години, а на зборах збірної — інтенсивніше. Окрім спорту, Євгеній працює у Харківському національному університеті внутрішніх справ, де допомагає курсантам у патріотичному вихованні.

У вільний час ветеран любить усамітнюватися на риболовлі: «Максимально, що я роблю, це буває на рибалку ходити, відпочити, перезавантажитися. Але ходжу сам, виключно сам, щоб людей там ніде не було». Його мрія — мати власний дім і спокійно жити. Говорячи про перемогу, Євгеній не зводить її лише до територій: для нього це життя без смертей і впевненість, що війна не повториться.