Христина Сушко: лікарка, яка пройшла війну і зберегла вірність Україні

У червні 1920 року, коли більшовики наступали на захід, 6-та Стрілецька дивізія Армії УНР тримала оборону на Житомирщині. Серед тих, хто ціною власного життя рятував поранених, була лікарка Христина Сушко. Вона пройшла з армією найважчі бої, отримала кілька поранень, але не зрадила своєму покликанню.

Христина долучилася до українського війська ще в часи революції 1917 року. В анкетах вона згадувала службу в 3-му гайдамацькому полку, Чорноморському полку та полках Січових стрільців. Коли до влади в Києві прийшов гетьман Скоропадський, вона, не бажаючи служити гетьманові, пішла працювати касиркою в аматорську трупу, аби пережити злидні.

Під час боїв на Поділлі Христина потрапила у більшовицький полон, але змогла втекти. У липні 1920 року дві кулі пробили їй ліву руку, а уламки гранати влучили в голову. Попри це, вона продовжувала працювати. Восени того ж року, коли Армія УНР опинилася в «трикутнику смерті», Христина фактично очолила шпиталь у Старокостянтинові, де понад тисяча хворих на тиф вояків потребували допомоги. Вона сама злягла з тифом, але навіть тоді не полишала обов’язку.

У лютому 1920 року в Луцьку Христина вийшла заміж за полковника Романа Сушка. Їхнє весілля відбулося в православному храмі, а серед свідків був Євген Коновалець. Невдовзі Христина народила доньку, але вже за кілька місяців повернулася до війська. Під час боїв біля річки Уборть вона отримала важке поранення — кулі з берданки прострелили внутрішні органи, одна засіла в хребті. Лікарі сказали, що надії немає, але Христина вижила. Після операцій вона втратила здатність ходити, проте завдяки лікуванню в Італії знову стала на ноги.

У таборах для інтернованих вояків Армії УНР Христина опікувалася ветеранами з інвалідністю. Вона очолила «Українську Спілку військових інвалідів» у Щипйорно, відкрила ветеранський хаб «Хата інваліда» та амбулаторію, де щодня приймали до 140 хворих. Її зусиллями табір отримував допомогу від міжнародних організацій. Генерал Віктор Зелінський писав, що вона «виявила надзвичайну енергію і зробила все, що тільки було можливим у справі поліпшення долі наших інтернованих».

Після розформування армії Христина опинилася в Європі. Вона вийшла заміж за італійського лікаря Мауджері, взяла його прізвище та італійське громадянство. Але, за свідченнями доньки, це було частиною її конспіративної діяльності — вона продовжувала працювати в українських організаціях, зокрема в УВО та ОУН. Польська розвідка «Двуйка» стежила за нею, вважаючи її агенткою Коновальця. Її маршрути збігалися з мапою українського визвольного руху: Женева, Відень, Прага, Братислава.

Під час Другої світової Христина потрапила в облаву в Парижі, її відправили до Тиролю, а згодом вона опинилася у Відні. Відмовляючись брати участь у нацистських дослідах над ув’язненими, вона наражалася на небезпеку. Після війни вона працювала лікаркою в таборах для переміщених осіб у Німеччині, зокрема в Діллінгені-над-Дунаєм, де її знали як Крістін Мауджері. Лише згодом вона відкрилася колегам-українцям, розповівши про свою справжню історію.

Останні роки життя Христина провела в Швейцарії. Вона померла 7 лютого 1967 року в Женеві. Її могила на цвинтарі Сен-Жорж не збереглася, а особисті речі зникли. Але пам’ять про неї лишається в історії українського війська — як про жінку, яка лікувала рани і тіла, і душі, залишаючись вірною Україні до кінця.