Де закінчується держава: як Україна повертає власну пам’ять

Академічна історія і політика пам’яті — різні речі, хоч і мають спільне коріння. Науковці досліджують минуле на основі джерел, а політика пам’яті допомагає суспільству знайти спільну мову про те, що варто пам’ятати. Вона не заперечує складних сторінок, а обирає, які події, постаті та досвіди стануть орієнтирами для сьогодення.

У цьому процесі беруть участь освіта, музеї, бібліотеки. У багатьох країнах Центральної та Східної Європи, які пережили комуністичний вплив, діють спеціальні інститути. В Україні з 2006 року працює Український інститут національної пам’яті. Спочатку він зосередився на дослідженні Голодомору, а згодом охопив і Українську революцію, Червоний терор, Другу світову, дисидентів і навіть вплив Чорнобиля на розпад СРСР.

«Будь-який наратив будується на фактах. Якщо в основі буде лежати неправда, то рано чи пізно її спростують і наратив не буде ефективним», — зазначають фахівці. Саме тому історія Голодомору спирається на дослідження, які доводять: комуністична влада свідомо створила умови для голодної смерті мільйонів. Демографи оцінюють надсмертність у 3,9 млн людей і ще 600 тисяч ненароджених. Ці факти визнані геноцидом українців.

Приклад Крут показує, як міфи можуть змінюватися. Часто кажуть, що там загинули майже школярі. Насправді серед бійців була чота гімназистів — близько 30 хлопців, які потрапили в оточення, але більшість становили юнкери з досвідом Першої світової. Цей бій дав змогу підписати Брестський мир і утвердити УНР на міжнародній арені.

Міфи про Другу світову також відступають. У 2010 році 58% українців вважали 9 травня великим святом, а нині — лише 11%. Війна в Афганістані теж потребує нового осмислення: Інститут національної пам’яті пропонує пам’ятати воїнів, але не пишатися імперіалістичною війною.

Декомунізація 2015 року дала інструменти для очищення простору від радянських символів. А повномасштабне вторгнення пришвидшило деколонізацію. Наприклад, у Харкові більшовики почали перейменовувати вулиці вже за два тижні після захоплення міста в 1919 році. Сьогодні ж місто повертає історичні назви, вшановує героїв Небесної сотні та загиблих захисників.

Попереду — створення Пантеону на території Києво-Печерської лаври та повернення додому Євгена Коновальця з Роттердама. А головне — меморіалізація російсько-української війни. «Наративу про цю війну поки що немає, бо немає її фінальної точки. А щоб побудувати меморіал на десятиліття, нам потрібно мати наратив: те, що ми хочемо розказати нашим нащадкам», — кажуть історики.

Поки війна триває, можна говорити лише про тактичну меморіалізацію. Але думати про неї варто вже сьогодні.