«Дім, у якому я не був 12 років»: історія сержанта ССО на позивний «Нос»

«Нос» народився і закінчив школу в Донецьку. Після строкової служби повернувся додому з планами на майбутнє: навчатися, працювати, ходити на матчі улюбленого «Шахтаря» на «Донбас Арену». Життя здавалося безхмарним, але в 2014 році все змінилося.

У місті з’являлося все більше озброєних людей, зростала антиукраїнська пропаганда, білборди заповнили триколори. Спочатку він вірив, що це ненадовго, але восени стало зрозуміло: колишнього життя вже не буде.

«У жовтні 2014 року до мене додому прийшли з повісткою. Забрали паспорт та сказали місце, де мав з’явитися за тиждень. Якраз активно набирали до батальйону „Восток“. Саме тоді зрозумів: кіна не буде. Треба збиратися і їхати», — згадує він.

Виїжджати було страшно: на блокпостах перевіряли документи, а у «Носа» був військовий квиток, через який він переживав. Але рішення вже не обговорювалося. Сьогодні він пояснює його просто: «Вони кажуть про захист Донбасу від бандерівців, але насправді забрали в мене дім. Дім, у якому я не був уже 12 років. Для мене Донецьк — найкраще місто в світі».

До речі, він навіть встиг попрацювати в донецькому аеропорту — пакував багаж, а потім, бо знав азбуку Морзе, його запросили до центру керування польотами. Але саме тоді в аеропорту почалися бойові дії.

Після виїзду «Нос» пішов до Збройних сил України. Служив у розвідувальній та штурмовій ротах, отримав звання сержанта і бойовий досвід. У 2019 році звільнився, одружився, народився син. А 24 лютого 2022 року все змінилося знову.

«Готувався. Не в сенсі, що точно знав дату, але серед ветеранів усі розуміли: щось буде. Ліг спати, а зранку розбудив малий. Розплющив очі — дружина сидить бліда, а з вікна видно вибухи в районі Василькова», — розповідає він.

Спершу він допомагав територіальній обороні, потім працював із побратимами на Запорізькому напрямку, а згодом повернувся до війська і потрапив у Сили спеціальних операцій. Нині «Нос» очолює підрозділ безпілотних авіаційних комплексів 4-го полку ССО «Рейнджер».

Свою роль сержанта він пояснює так: «Мені краще самому виконати завдання, ніж передавати його через кілька ланок. Сержант ближче до людей і до реальної роботи. У сучасному війську це дуже важлива, навіть визначальна роль».

Про найпам’ятніші операції він говорити не любить. «Є люди, є позиції, є інші підрозділи, які на тебе розраховують. Якщо десь недопрацював, це може коштувати комусь дуже дорого. Тому немає романтики про „найкрутіший вихід“», — каже він.

Найемоційнішим днем війни для нього став перетин російського кордону на Курщині. Той, хто колись тікав з окупованого дому, через 10 років сам зайшов на територію ворога. «Сам факт перетину кордону був для мене дуже особистим. Ворог прийшов до мене додому, а одного дня я заходжу на його територію. Саме на Курщині у мене наче крила виростали. За перші 4 доби спав кілька годин. І нормально себе почував, жодної втоми», — зізнається він.

Були й інші завдання — наприклад, острови Херсонщини, де військові тижнями не виходили з води. Перед заходом у Кринки вони висадилися на острові, росіяни помітили їх і пішли на штурм. Одного ліквідували, інший утік пораненим. Згодом з’ясувалося, що загиблий був підполковником «Шторм Z» на прізвище Мирний. «Ми ще жартували, що прізвище в нього зовсім не мирне. Але найцікавіше, що в нього знайшли блокнот із зашифрованими записами про групу, зброю, позиції та маршрути, а ще телефон», — розповідає військовий.

Сьогодні «Нос» щодня запускає БпАК, вистежує та знищує ворога. Не тому, що любить війну, а тому, що знає ціну свободи. Його мрія — повернутися в Донецьк, який досі вважає найкращим містом у світі. І він робить усе, щоб одного дня ця мрія здійснилася.