Шахтарська Волинь: важка праця, висока платня і «культ банки»

Щороку в останню неділю серпня Україна вшановує людей, які працюють у надрах землі. Цьогоріч свято припадає на 30 серпня. Волинь має власну, глибоку історію вуглевидобутку: ще на початку XX століття геологи говорили про поклади вугілля в регіоні, а в 1948 році біля села Бужанка знайшли перші пласти промислового значення. Навколо них і виріс Нововолинськ — наймолодше місто області, яке на десятиліття стало справжнім шахтарським серцем краю.

У 1950-х роках вугільна галузь отримувала щедре державне фінансування: вугілля було головним паливом для металургії та оборонної промисловості. Заробітки гірників були настільки високими, що їхні сім'ї почувалися справжньою робочою аристократією. Як розповів провідний науковий співробітник Нововолинського історичного музею Юрій Велінець, у ті роки гірник міг за кілька місяців відкласти кошти на автомобіль. Дружини шахтарів часто не працювали, забезпечуючи затишок удома, а на центральних вулицях міста їх упізнавали за поважним стилем життя.

Утім, уже в 1960–1970-х роках економіка почала переорієнтовуватися на нафту та газ, і престиж шахтарської праці поступово падав. Волинські вугільні пласти були значно нижчими, ніж на Донбасі, тому гірникам доводилося не йти, а переповзати по нерівній поверхні у воді та бруді. Це призводило до захворювань суглобів і силікозу від вдихання пилу. Керівництво намагалося розв'язувати проблеми, але не через механізацію: «Проблему вирішили тим, що просто зробили нашивки на колінах і на ліктях із спеціальними гумовими прокладками, які нібито мали пом'якшувати саму основу», — зауважив пан Юрій.

Маловідомо, що до кінця 1950-х років жінки нарівні з чоловіками працювали під землею — здобували гірничі спеціальності та проводили заміри. Після вказівки Хрущова їхню працю в шахтах заборонили, і жінки перейшли на поверхню. Вони працювали «вибиральницями породи»: вручну відбирали важкі шматки породи з вугілля на рухомих стрічках, що також вело до серйозних професійних хвороб.

Постійна загроза життю та брак психологічної підтримки формували величезний стрес. За даними досліджень, з 1954 по 1991 рік лише на дев'яти шахтах Волині загинуло майже 200 людей. Щоб упоратися з напруженням, серед робітників виникли неформальні традиції. «Гірники завжди жили у стресі і задля того, щоб його якось подолати, вони вживали алкоголь – тоді і сформувався так званий „культ банки“. Шахтарі розпивали спитні напої під будь-який привід: від отримання першої зарплати до свят у родині друзів», — зазначив Юрій Велінець.

Голова Волинського територіального комітету профспілки працівників вугільної промисловості України Роман Юзифович розповів, що особливою гордістю гірників була повна рівність під землею: «Коли люди спускалися в шахту, там одразу всі ставали рівними. Не було старших, не було по батькові чи якогось Васильовича. Там і 19-річний учень слюсаря, і найстарший 50-річний робітник — усі були на одному рівні. Це все становило одне ціле». Волинські копальні мали свою специфіку: на відміну від східних регіонів, де побутували шахтарські легенди, на заході люди більше спиралися на релігійні устої.

Постійний ризик і напруження позбавляли гірників страху перед системою. Це вилилося у відкрите невдоволення, яке призвело до масових шахтарських страйків 1989 року. Саме ті події та покоління робітників заклали основу для розуміння того, якою ціною творилася промислова історія краю.