Від дитсадка до військової частини: історія нацгвардійки з Черкас

Ранок вихідного у Юлії Лоцман починається з ринку. Жінка купує свіжі фрукти, ягоди, печиво та соки — усе те, що люблять діти. Із цими гостинцями вона вже близько трьох років їздить до дитячого будинку в Черкасах.

Обіцянку допомагати малечі, яка лишилася без батьківського піклування, Юлія дала собі ще в дитинстві. Одного разу, приїхавши в гості до тітки, вона побачила будівлю, яку спершу прийняла за дитячий садок. Тітка пояснила, що там живуть діти, від яких відмовилися батьки. Це так вразило дівчинку, що вона пообіцяла: коли виросте, обов'язково допомагатиме такому закладу.

Своє покликання Юлія знайшла у педагогіці. Ще в школі мріяла пов'язати життя з дітьми, тож після університету стала вихователькою у дитячому садочку. Цікаво, що її батько мріяв бачити доньку у військовій формі, але тоді ці плани не здійснилися. Тепер про ті часи нагадує хіба що запіканка, яку Юлія завжди готує для родини, згадуючи садочкове меню.

Далі були два декрети, переїзд до Черкас — і звичне життя, яке перевернула війна. На другий день повномасштабного вторгнення подруга телефонувала й кликала негайно виїжджати за кордон, мовляв, майбутнього тут уже не буде. Але Юлія не змогла лишити батьків, велику родину, друзів і навіть песика. Родина залишилася вдома й допомагала, чим могла, зокрема фінансово підтримувала людей, які приїжджали з окупованих територій.

Згодом жінка почала стежити за сторінками військових частин у соцмережах і замислилася, чи зможе бути корисною в армії. Пішла на співбесіду, розповіла, чим може допомогти країні. Їй запропонували посаду діловода в службі забезпечення секції бойової підготовки.

Бажання бути корисною Україні з'явилося в Юлії ще в шкільні роки. У 2004-му, під час Помаранчевої революції, вони з однокласниками йшли десять кілометрів до районного центру під дощем і снігом, несучи помаранчевий прапор і вигукуючи гасла про свободу та незалежність.

У чоловічому колективі Нацгвардії Юлія почувається своєю. Каже, ніколи не боялася працювати з чоловіками — змалку була поруч з батьком, їздила з ним на бензовозі, заправляла сільгосптехніку, а перші гроші заробила, садячи ліси.

Син Данііл зізнається: ніколи не думав, що його мама стане військовою, але це ще один привід нею пишатися. Вона смілива, бо зважилася на такий складний крок.

А сама Юлія мріє про мирне небо та повернення друзів додому. І хоче, щоб діти, яких ми зараз виховуємо, виросли справжніми патріотами, адже все, що відбувається, — заради них і заради майбутнього.