Агроном із Донеччини починає з нуля на Харківщині

Коли російські війська підійшли впритул до його рідного села Миролюбівка під Покровськом, Сергій Літовченко мав лише кілька днів, аби зібратися. Виїжджали наспіх — із собою взяли найнеобхідніше та кішку. Усе, що будувалося десятиліттями, довелося залишити.

«Росіяни вже стояли на краю села, а я ще був у селі», — згадує чоловік. До евакуації він намагався працювати дистанційно, але згодом звільнився. Поля горіли, дрони ще не літали, але артилерія й "Гради" працювали щодня. Із 1500 гектарів посіяного згоріло майже 800. Гасити не давали військові — через касетні обстріли.

Спочатку родина виїхала до Дніпра. Але там Сергій не знаходив собі місця — хотів працювати, а не сидіти на пенсії. Тоді йому надійшла пропозиція від підприємства, яке обробляє поля на Харківщині, зокрема на деокупованих територіях. Директор Гліб Гаврилов свідомо шукав фахівців із Донеччини — людей, які знають, що таке працювати в небезпечних умовах.

«Я дуже радий, що є такі керівники, які вірять людям у такому віці. Я не відчуваю себе викинутим», — каже Сергій. Він одразу погодився, хоча спершу не вірив, що візьмуть через вік.

Зараз чоловік працює на полях у кількох громадах Харківщини. Каже, що Барвінкове нагадує йому Донеччину — такі самі складні землі, пагорби, нижча врожайність. А от на Лозівщині умови кращі. Місцеві прийняли його добре, і він уже адаптувався.

Найважче під час жнив — брак людей і постійна загроза обстрілів. За півтора року через російські удари на полях підприємства вигоріло 150 гектарів пшениці. РЕБи глушать зв’язок, дрони падають у степу й підпалюють урожай. Чергують добами, аби встигнути загасити пожежу до приїзду ДСНС.

«Мені весь час здається, що це ненадовго, що я повернуся додому. Але села немає, будинку немає — до фундаменту стерли. Втратили все», — тихо каже Сергій.

Попри все, він не планує більше нікуди переїжджати. Залишається в Лозовій, працює й каже: головне — приносити користь країні.