Боєць з Тернопільщини: «На звичайній роботі себе вже не бачу»

До повномасштабного вторгнення Андрій жив у невеликому селі на Тернопільщині. Коли почалася війна, він не вагався ані хвилини. «Я розумів, що не буде якогось іншого вибору. Потрібно йти і працювати за нашу державу», — згадує чоловік.

У лавах тероборони він від самого початку. Бойовий шлях розпочав на Запорізькому напрямку як старший солдат піхоти. Згодом, коли умови на фронті змінилися, Андрій разом із побратимами швидко зрозумів, що технології дають перевагу. Спочатку він освоїв «Мавіки» та «Аутели» для скидів, а потім самостійно навчився пілотувати FPV-дрони.

Тепер його завдання — виявляти й уражати ворога з повітря. Найважливішою ціллю сержант вважає живу силу окупантів.

Позивний «Бик» закріпився за Андрієм після важких боїв. Ще зі школи друзі кликали його «Райбик», але на передовій це ім'я скоротилося.

Один із найважчих спогадів — масований штурм ворога, коли група Андрія утримувала посадку до вечора, щоб забезпечити відхід інших підрозділів. «Ми тримали посадку до самого вечора, бо посадка була якраз для відходу. Вийшло тоді багато поранених через нашу посадку. Я якраз тоді був у посадці з хлопцями, а побратим водієм працював — вивозив людей. Ми тримали посадку до самого вечора. Поки вже не вистачило БК. І змушені були відходити на запасні позиції», — розповідає боєць.

Для Андрія фронтове побратимство — це найвища форма відданості. «Це також сім'я. Це люди, яким ти можеш довіритися, які довіряються тобі. І найголовніше – життя довіряємо», — каже він.

Вдома на захисника чекають мама, брати, сестри, дружина та двоє дітей. Найважче на війні, зізнається Андрій, — це довга розлука з рідними.

Попри втому й щоденні ризики, сержант упевнений, що навіть після Перемоги залишиться у війську. «Я думаю, що продовжу далі військову службу. Я вже просто настільки втягнувся, що на звичайній роботі, як раніше ходив, я вже не бачу себе», — каже він.