Ізюм після окупації: як громада повертає місто до життя

Дорога з Харкова на Донеччину веде через Ізюм — місто, яке зазнало важких боїв та окупації. Сьогодні тут, навпроти гори Крем’янець, військові зупиняються на каву, а в самому місті все частіше можна зустріти людей у формі, ніж цивільних.

До повномасштабної війни в Ізюмі проживало 40 тисяч людей. Нині, за даними міської ради, — 28 815. Серед них — понад 10 тисяч внутрішньо переміщених осіб, які приїхали з різних куточків Харківщини та Донеччини. Попри щоденні удари, громада тримається: люди вирощують городину, працюють у крамницях і банках, проводять заходи в укриттях.

Однією з тих, хто повертає місто до життя, є директорка Ізюмського краєзнавчого музею Галина Іванова. Після деокупації вона втратила роботу в розбомбленому Будинку культури, але погодилася очолити музей. Тепер жінка досліджує історію рідного краю та розвінчує радянські міфи.

«Коли я почала заглиблюватися в музейну справу, відкрила багато нового, особливо щодо радянських міфів. В Ізюмі були дві могили "Борцям за владу Рад 1919 року". У 2022 році в одну з них прилетіла російська авіабомба. Коли ми почали піднімати документи, виявилося, це — суцільна фікція», — розповідає Галина.

Музей не приймає відвідувачів через безпеку, але активно працює дистанційно. Тут збирають колекцію музею окупації: агітки, сухпаї, особисті речі окупантів, прапори. Місцеві мешканці приносять артефакти прямо з вулиці. Одна жінка, ризикуючи життям, вивезла з окупації понад 600 фото й відео, заховавши флешки на собі. Інший краєзнавець закопував докази в банках у підвалі.

Історик Віталій Носачов, який все життя прожив в Ізюмі, спостерігає, як місто переходить на українську мову. «Раніше вважалося, що нею розмовляють лише люди з села. Тепер українська повноцінно вважається своєю, а російську на вулицях усе рідше почуєш. Це наслідок шоку від війни та переосмислення всього російського», — каже він.

Віталій радить відвідувачам піднятися на гору Крем’янець, звідки відкриваються краєвиди на Святогірськ. Тепер там, поруч із радянським меморіалом, з’явилися прізвища сучасних воїнів та імена дисидентів.

Місто пам’ятає страшні сторінки окупації. У березні 2022-го російська ракета влучила в п’ятиповерхівку на вулиці Пам’яті, 2. У підвалі, де ховалися люди, загинули до 50 мешканців, серед них — цілі сім’ї з малими дітьми. А в Ізюмському лісі ексгумували 447 тіл, зокрема 425 цивільних.

Галина Іванова з болем згадує: «Найгірше, коли майже третину тих, хто лежав на масовому похованні, знаєш особисто. Коли бачиш: тут був похований Володимир Вакуленко, тут — сусідка, а тут — кума моєї мами». Зараз на іншому кладовищі — 250 могил, серед яких багато з написами «Невідомий», «Закатований».

Попри все, ізюмчани не здаються. У місті працюють банки, кафе, громадський транспорт. Більшість мешканців, які пережили окупацію, не поспішають виїжджати. Як каже Галина: «Ми не можемо відмовитися від спогадів про окупацію, але від чого більшість людей намагається відійти — від образу жертви. Ну, було й було, але ж ми живі. Треба жити далі. Якщо все кинемо та виїдемо — Ізюма не буде».

Віталій Носачов, який за цю війну втратив близько сотні своїх учнів, продовжує працювати вчителем: «Зараз найменше, що я можу зробити як учитель, — продовжувати тут працювати, навчати дітей, давати їм потрібні в житті навички, а головне — виховувати свідомих громадян».