Вітантоніо Ловалло: 112 років у горах Базілікати, дві війни і полон

Довгожителі зазвичай не потрапляють у заголовки — їхнє життя минає тихо, у звичному колі турбот. Але коли людина перетинає межу століття й стає найстаршою в цілій Європі, її біографія раптом починає говорити від імені епохи. Саме так сталося з Вітантоніо Ловалло: вченим з Gerontology Research Group довелося підтверджувати його вік і вивчати його шлях, щоб зрозуміти, як організм витримує понад сто років. А сам він відповідав на це просто — любив родину і щодня працював.

Вітантоніо народився 25 березня 1914 року в Авільяно — невеликому містечку в регіоні Базіліката на півдні Італії. Це був суворий гірський край, затиснутий між Апеннінами, де час наче зупинився, земля вимагала важкої праці, а бідність переходила від покоління до покоління. Європа тоді стояла за крок до Першої світової, і дитинство хлопця минуло в тіні Великої війни. Зростав він у світі, який лише оговтувався від пандемії «іспанського грипу» 1918 року, що, за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, забрав десятки мільйонів життів. Головним учителем для нього стала природа Південної Італії — вона не прощала слабкості, зате щедро винагороджувала витривалих.

Юність Ловалло припала на добу великих політичних зламів. У 1922 році до влади прийшов Муссоліні, але для селян Авільяно щоденна реальність не змінилася: робота від світанку до заходу сонця. Вітантоніо не подався разом з однолітками до Сполучених Штатів чи Південної Америки — він залишився вірним землі.

А далі прийшла Друга світова. Його мобілізували до італійської армії, спершу відправили до Греції, потім на острів Родос. Після капітуляції Італії у 1943 році він опинився в німецькому полоні — у таборі для військовополонених Stalag VIII C на території Німеччини. Німецькі військові архіви описують умови там як катастрофічні: екстремальні температури, брак їжі, примусова праця і постійна загроза життю. Ці роки стали найважчим випробуванням для його здоров'я, але він не зламався — зберіг людяність і гідність та виніс непереборне бажання повернутися до рідних гір. Додому він прийшов у країну, що лежала в руїнах, із наміром відбудувати життя з нуля.

Післявоєнна Італія переживала «економічне диво»: у 1950–1960-х роках мільйони жителів півдня вирушили на північ, до Мілана, Турина й Генуї, на заводи. Вітантоніо знову обрав інакше — залишився в Авільяно. Він пас отари, працював фермером і погоничем мулів, вирощував оливки, виноград і пшеницю, тримаючись тих самих методів, що його предки століттями до нього.

Дослідники довголіття називають його спосіб життя природним втіленням середземноморської дієти. Це була справжня «cucina povera» — кухня бідняків, продиктована не модою, а потребою: свіжі овочі, бобові, оливкова олія власного виробництва, трохи домашнього вина і м'ясо — вкрай рідко. До цього додавалася щоденна фізична праця на свіжому повітрі, якої він не полишав до 106 років, і жодного хронічного цифрового стресу сучасних мегаполісів.

У 2014 році Вітантоніо перетнув рубіж у сто років і поступово став національною гордістю. А коли йому виповнилося 112, він увійшов до клубу супердовгожителів і став найстаршим живим чоловіком Італії та Європи. Його життя опинилося під пильним оком міжнародної наукової спільноти, але сам він ставився до слави з гірською іронією. Секрет довголіття для нього не ховався в медичних термінах чи генетичних маркерах: головне — глибока любов до родини і вміння приймати життя таким, яким воно є, без зайвих нарікань. Він застав не лише дві світові війни, а й падіння Берлінського муру, висадку людини на Місяць, появу інтернету та штучного інтелекту. Рідні згадували, що розум його залишався ясним, а пам'ять доброю: він тримав у ній імена побратимів, які назавжди залишилися в таборах Німеччини, і передавав ці спогади онукам та правнукам.

Вітантоніо Ловалло помер 15 вересня 2026 року. З ним пішов останній свідок цілої епохи. Його історія нагадує, що довге життя тримається не на ліках чи технологіях, а на психологічній стійкості, щоденній праці та зв'язку з родиною і землею. Базіліката не входить до класичних «блакитних зон» на кшталт Сардинії чи Окінави, але такі люди, як Вітантоніо, доводять: суворі умови можуть гартувати організм.