Надія Мурга з Малина: історія дружини загиблого воїна, яка підтримує родини зниклих

Василь Мурга пішов на війну у травні 2024 року. Він був командиром відділення 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади. У листопаді того ж року, виконуючи бойове завдання на Курщині, воїн зник безвісти.

Його доньці Поліні тоді було п'ять років. Саме їй належить запитання, яке Надія Мурга згадує й досі: «Мамочко, а якщо татуся вб'ють, як ми будемо жити?»

Коли надійшло сповіщення про зникнення чоловіка, жінка не знала, куди звертатися. «Перше, що я запитала у начальника ТЦК: що мені робити? Як може людина зникнути в наш час? І що тепер я, як дружина, маю робити задля того, щоб його знайти чи повернути? Мені не треба психологічна допомога. Мені треба сказати, що треба робити», — розповіла вона.

У пошуках чоловіка Надія познайомилася з іншими родинами зниклих безвісти. У січні 2025 року вона стала однією з очільниць спілки «Вірні» — місцевого об'єднання родин військовополонених та зниклих безвісти захисників. Першу акцію пам'яті спілка організувала вже у лютому 2025 року в Малині.

«Таких родин було багато. Ми навіть самі не очікували, що нас так багато. І ніхто про це не знав. У громаді взагалі не розповідали про зниклих безвісти та полонених. На той момент про це взагалі ніде не писали, у жодних зведеннях. Тільки коли ми об'єдналися, вийшли на акції, тоді зрозуміли, що нам треба говорити про себе, щоб про нас знали, щоб знали про наших рідних», — пригадує Надія.

Доньці жінка пояснила, що тато загубився і мама його шукає. «Він три місяці не дзвонить. Вона його не чує, не бачить. Я розповіла їй, що мама шукає тата, що тато загубився. І вона мені сказала: "Я теж хочу шукати тата". Відтоді вона завжди зі мною на акціях», — каже Надія.

Півтора року пошуків жінка готувалася до різних варіантів розвитку подій. Звістку про загибель Василя отримала у червні 2026 року. «Я переступила, пам'ятаю, поріг. Чую, що у мене дзвонить телефон. Якось так дьорнуло. Бачу, що невідомий номер. Я взяла слухавку. По паузі зрозуміла, що дзвонить слідчий. Він запитав, чи я Мурга Надія Вікторівна. Настала пауза. Я кажу: "Кажіть". Я вже зрозуміла і була готова це слухати», — розповіла вона.

Василя Мургу поховали в Малині на Алеї Героїв міського кладовища. Попрощатися з ним прийшли родини військових та містяни.

До повномасштабного вторгнення подружжя мало плани — хотіло поїхати на море та відремонтувати будинок. Василь працював будівельником і багато що хотів зробити власноруч. «Він дуже такий серйозний був. Хоч і м'який, добряк, але дуже серйозний по натурі. У нас були плани. Його головна мета — будинок. Він сам будівельник, усе хотів зробити сам. На жаль, не встиг», — розповіла Надія.

На море, куди мріяли поїхати всією родиною, Надія з донькою все ж поїхали — вже без Василя. «Ми поїхали. Увечері лежимо з Поліною. Вона каже: "Так весело. Шкода, що тата з нами немає. Він усі веселощі пропускає", — пригадала жінка. Поліна пам'ятає батька і чекає, що він повернеться. Одного разу, коли мама запалила свічку біля його фото, дівчинка сказала: «Я задула свічку. Загадала бажання. Найголовніше бажання я загадала в світі, щоб таточко вернувся».

Попри особисту втрату, Надія Мурга вирішила й надалі очолювати спілку «Вірні». «Я знаю, чому я не лишаю це все: тому що знаю, що є родини, які роблять набагато більше, ніж я. Я не скажу, що я дуже багато зробила в пошуку. Я робила все, що від мене залежало, на що мені вистачало сил, часу і здібностей. Але я знаю таких жінок, дружин, матерів, які роблять набагато більше. Вони для мене — взірець», — сказала дружина воїна.

На акціях Надія бачить матерів, дружин і дітей, які роками чекають на своїх рідних. Після власної втрати, каже, тепер їй особливо важко говорити з іншими родинами про надію. «Важко говорити, давати надію, коли у тебе такий статус, коли твоя надія вже не справдилася, не сталося того, про що ти мріяв, чого бажав. Важко дивитися на ці родини, коли у тебе статус родини загиблого і розповідати. Але для мене важливо не просто дати якусь надію, а дати родинам сили йти далі, не зупинятися, незважаючи на те, скільки часу вже минуло», — сказала Надія.

Майбутніх планів жінка не будує. «От просто живеш день за днем. Ти просто живеш і чогось чекаєш, а чого — не знаєш. Я розумію, що вже чекати немає чого. Якось треба жити. Але поки ще йде війна, поки у нас такі проблеми… Не хочеться задумуватися про своє життя. Хочеться дочекатися завершення, повернення всіх, а вже потім будувати плани на майбутнє», — розповіла Надія Мурга.