«Я в'язала, в'яжу і буду в'язати»: 45 років вузликового плетіння Ольги Нечаєвої з Рівного

Ольга Нечаєва з Рівного називає себе майстринею вузликового плетіння. Перші вузлики вона зав'язала ще в сьомому класі, і відтоді ремесло не полишає її вже 45 років.

Навчила Ольгу мама, яка в'язала кошики. Одного разу, коли мама була на роботі, дівчинка взяла залишений недов'язаний кошик і нишком накрутила своїх вузликів. Мама повернулася й одразу побачила, що робота не її. Дитина ще не вміла зав'язати вузол туго — а треба так, щоб потім самому було важко його розв'язати. Після того кошика Ольга почала в'язати серветки, щоб навчитися зав'язувати вузли. Тоді не було ні інтернету, ні літератури, з якої можна було б узяти схеми. Перші квіти власної роботи вийшли негарної форми, з різними пелюстками, але вона їх зв'язала й подарувала мамі на день народження.

За словами майстрині, в'язання — це справа її життя, її емоції та радість, і вона цим пишається. Ольга ніколи не береться за роботу, якщо не відчуває внутрішнього бажання: творити, переконана вона, можна лише з гарним настроєм. Свої роботи вона називає безцінними й не продає їх: «Продати задоволення — це все одно, що продати самого себе». Виняток — маленькі роботи й прикраси на виставках, бо люди часто не розуміють, чому вона не продає більшого. Утім, майстриня має велику мрію — власний музей і потрапляння до Книги рекордів Гіннеса, щоб увесь світ побачив: зі звичайних ниток можна створити прекрасні шедеври.

Усі свої композиції Ольга вигадує сама. Вона вивчила будову квітки й каже, що не бачила на жодній виставці робіт, подібних до її, — усі вони не книжкові, а придумані нею.

Робота з нитками вимагає, щоб руки не намокали. Раніше Ольга в'язала набагато більше, і шкіра на пальцях протиралася так, що вона не могла стиснути кулак. Поки руки загоювалися, вона не творила, а лише мріяла про те, що ще створить. Якось на виставці до неї підійшов чоловік, лікар, і порадив зварити цибулю та змастити пальці цибулинням. Майстриня згадує, що зробила так і руки загоїлися. Тепер вона в'яже менше, тож мазі їй не потрібні, а хочеться їй іншого — щоб її роботи побачило якомога більше людей, не лише рідне місто й ті, хто приходить на виставки. Вона хоче, щоб молодь не просиджувала цілі дні на лавочках із телефонами, а робила щось своє, своїми руками й душею, бо життя минає дуже швидко.

Ольга любить кольори життя й не любить чорного. Їй хочеться, щоб змінився колір її міста, яке, за її словами, вкрите чорними дахами, а подекуди стоять сірі паркани. Вона розуміє, що триває війна, що в людей болить душа, і переживає так само, як інші жінки й матері, за всіх воїнів — щоб усі повернулися живими. Через це, зізнається майстриня, їй і самій не так робиться, як раніше: колись хотілося сидіти й в'язати кожен божий день, а тепер, щойно вона чує сирену, здається, ніби світ закривається і треба все своє закрити. В'язати й думати зараз важко, але в неї є підтримка — чоловік і донька.

Нитки для роботи Ольга купує сама, і оскільки вона не працює, то може дозволити собі будь-яку нитку, яку захоче. Коли вона тільки починала, був лише один колір нитки, і з часом він змінився. Нитки, які колись використовували для зашивання мішків із цукром, вона брала до рук і фарбувала сама — купувала всі види фарб, пробувала відварювати й намочувати. Скільки таких робіт вона зв'язала за життя, майстриня не знає, бо тоді не додумалася рахувати. На виставці її якось запитали, чи знає вона, скільки зав'язала вузликів. Ольга відповідає, що навіть якби їй дали ще одне життя, щоб порахувати всі вузлики, вона не змогла б цього зробити — адже розв'язування робіт вимагало б стільки ж часу, скільки пішло на їхнє зав'язування. На запитання «Ти ще в'яжеш?» вона відповідає: «Я в'язала, в'яжу і буду в'язати». І додає, що в'язатиме стільки, скільки їй призначено.

Квіти Ольга любить безмежно. У селищі Мізоч, де вона народилася, досі є чотири квітники, до яких вона приїздить. Там стоїть порожня хата, де жила її мама і куди вона їздила за натхненням, любов'ю, повагою й добром. Там вона вирощувала троянди — усе її життя, за її словами, пройшло з квітами, і за життя їх у неї 80 кущів. Туди вона привозила свою доньку Валентину, яка допомагала сіяти й полоти. Нині донька далеко — перебуває в Америці й працює медиком. Майстриня пишається своєю дитиною, яка щодня запитує, як батьки, чи було тихо, як вони спали, і називає її своїм скарбом.

А ще в Ольги є вірш, присвячений її роботам. Вона щиро вдячна Раїсі Андріївні, яка написала його в книзі відгуків: «Дивлюсь на квіти й хочу їх торкнути, струсить з пелюстки вранішню росу. Дивлюся — і не можу ще збагнути — невже творили руки цю красу».