Анатолій Возненко — останній житель Зеленого Гаю на Житомирщині
61-річний ветеран російсько-української війни Анатолій Возненко — єдиний мешканець села Зелений Гай у Малинській громаді. Після поранення він повернувся додому, де знайшов спокій.
Село Зелений Гай на Житомирщині, яке колись налічувало близько двадцяти хат, нині має лише одного постійного мешканця. Це Анатолій Возненко, чоловік, який пройшов війну на Донеччині та повернувся в рідне місце, щоб жити серед тиші й природи.
Анатолій народився тут і провів дитинство. Із розповідей старожилів та архівних даних відомо, що до 1960 року село називалося Гойч і було хутором, куди свого часу виселяли заможних людей. Його прадіда також привезли сюди. Пізніше тут жили працівники колгоспу та сільгосптехніки. Людей було багато, хати стояли одна біля одної.
Із кінця 90-х село почало порожніти: хтось виїжджав у пошуках роботи, інші помирали. Залишалися здебільшого літні люди, яким не було куди або до кого переїжджати.
У 2015 році Анатолія мобілізували. Він служив у морській піхоті, брав участь у боях за Маріуполь, Зміїний острів, Широкіно та Сопіно. Із початком повномасштабного вторгнення чоловік знову став до лав захисників. 24 лютого 2022 року його забрали просто з роботи, і вже за кілька днів він був під Бахмутом, потім — на Соледарі, а далі знову Бахмут і Горлівка. 118 днів без найнеобхіднішого, поки не опинився в госпіталі.
«Після 2015 року я просто не знаходжу собі місця там, в місті. Воно мене все бісить, крутить. А тут мені спокійно», — зізнається Анатолій.
Сьогодні в Зеленому Гаю залишилося 11 будинків, і лише в одному з них живе людина. Магазину, школи чи фельдшерського пункту тут немає — усе в сусідніх Недашках, за понад три кілометри. До лікарні в Малині — 29 кілометрів. Поруч щодня проїжджають автобуси за маршрутами Житомир — Базар та Київ — Овруч, але мало хто тут зупиняється.
Незважаючи на занепад, Анатолій веде господарство: обробляє город, має сад, бджіл і кота. Вулики йому подарував товариш після повернення з війни, аби чоловік мав чим зайняти руки й думки. Він садить картоплю, помідори, огірки, цибулю, засіває озимину — щоб усе було своє.
У селі міг би з'явитися музей просто неба — таку ідею плекав далекий родич Анатолія Іван Михайлович. Він навіть скупив сім будинків, але не встиг втілити задум: чоловік помер. Тепер село поволі заростає травою, і, за словами Анатолія, навряд чи хтось його відродить.
Історія останнього жителя Зеленого Гаю — це не просто розповідь про одну людину, а свідчення того, як зникають українські села. Та попри все, Анатолій лишається тут — там, де його коріння, де він знайшов мир після війни.
