Останній спочинок братів-упівців на Збаражчині: історія мужності та материнської любові

Пам’ятник на могилі братів Надяків — простий кам’яний хрест із постаментом. Над ним височить скульптура розп’ятого Ісуса, а внизу — короткий напис: «Тут спочивають Надяки — Нестор, 1926–1945, Богдан, 1929–1950. Загинули трагічно».

Ці два імені — Нестор і Богдан — були синами Теодора та Софії, заможних господарів із Шилів. Хлопці зростали тямущими й допитливими. Нестор закінчив промислову школу в Збаражі, а Богдан навчався в Тернопільській гімназії. Та коли на землю прийшла радянська армія, обидва обрали інший шлях — пішли в Українську повстанську армію.

Нестор загинув першим. У травні 1945 року він опинився в оточенні під Шилівським лісом. Не бажаючи потрапити живим до рук енкаведистів, юнак вистрелив собі в скроню.

Богдан продовжував боротьбу ще п’ять років. Але у вересні 1950-го більшовики оточили й ліквідували чотирьох бійців із групи УПА «Дружба». Серед них був і Богдан. Понівечені тіла повстанців вивезли до Нового Села й виставили на загальний огляд — для залякування місцевих.

Мати Софія приїхала туди й попросила дозволу попрощатися з сином. Її пустили. А вночі жінка потай викрала тіло Богдана, перевезла його на возі додому й поховала поряд із братом на сільському цвинтарі.

За синів-повстанців подружжя Надяків зазнало жорстокої кари — їх вислали до Сибіру.

Ця трагічна історія — не лише про війну й смерть. Вона про те, як навіть у найскрутніші часи любов і вірність долають страх. І про те, що боротьба за Україну ніколи не припинялася — ані тоді, ані сьогодні.