«Ми не народжені для війни»: у Чернігові показали 275 історій захисників із 82-ї бригади

Експозиція зібрала колажі, на яких поруч стоять довоєнні світлини бійців і кадри, зроблені вже на службі. До фотографій додають листи від родин — так розповідь про кожну людину виходить не зведенням, а історією з дому, з роботи, з мрій.

Співкоординаторка об'єднання родин безвісти зниклих, полонених та полеглих військовослужбовців «Завжди перші 82-га ОДШБр» Світлана Шуст каже, що мета виставки — привернути увагу саме до десантно-штурмових військ. За її словами, серед них обмаль тих, хто має офіційний статус полоненого: «Більшість із них — безвісти зниклі, і, як по факту виявляється, вони повертаються по репатріації». Жінка наголошує, що ці хлопці не обирали війну професією — вони мали звичайне цивільне життя, роботу й плани, як і будь-хто вдома.

Серед 275 історій — історія Юрія з Чернігова. Його мати, Надія Біла, згадує прощання із сином у червні 2025 року, хоча до 82-ї бригади він долучився ще у листопаді 2023-го. «Одні кісточки й череп був, більше нічого не було. Ну я все одно погладила череп, тому що я його стригла і завжди по голові гладила. Я хоч в останній раз, хоч і волосиків немає, але погладжу», — розповідає вона. Спочатку Юрій вважався безвісти зниклим із 13 січня 2024 року, а 7 січня 2025-го його тіло передали росіяни по репатріації.

Із міста Бар на Вінниччині приїхала Світлана Казьмірук — мати Вадима Казьмірука. Він пішов до ЗСУ добровольцем, брав участь у звільненні Харківщини, воював на Донеччині, навчався в Німеччині та пройшов сержантські курси, став командиром відділення у 82-й бригаді. У серпні 2023 року Вадим зник безвісти поблизу села Вербове на Запоріжжі, а в березні 2025-го ДНК-експертиза підтвердила його загибель. Увесь час пошуків, за словами Світлани, її тримала спільнота матерів і дружин 82-ї бригади. «Ситуація дуже важка була. Частина тіла повернулась по репатріації в Харкові, друга частина була в Кривому Розі. Я збирала його по всій Україні», — пригадує жінка. Вона додає, що не може залишити цих жінок і на кожну виставку мусить приїхати, аби бачити ці обличчя й давати собі слово повернути кожного.

За словами Світлани Шуст, уперше виставку показали в березні 2025 року в Італії, далі були кілька показів у Києві, Чернівцях, Одесі та Львові. Цього року експозиція побувала в Польщі, а потім знову в Україні — у Львові, Луцьку, Хмельницькому та Івано-Франківську. Чернігів став п'ятнадцятим містом цього шляху. Шуст радить звертати увагу на напрямки, де зникли бійці: за її словами, родини відкривають мапи й дивляться, які завдання бригада виконувала там у той період, і розуміють, які прориви й подвиги за цим стоять.

Начальник секції цивільно-військового співробітництва штабу військової частини Артур Забора розповідає, що бригада постійно працює на гарячих напрямках: «Це Курськ, Вовчанськ, Донецьк, двічі на Запорізькому напрямку. 2023-2024 роки — це було Запоріжжя: Вербове, Роботине». Він уточнює, що на виставці представлені не всі — лише ті родини, які захотіли розповісти про своїх близьких публічно, і роблять це власним коштом. Військові приїхали до Чернігова, щоб підтримати родини, поділитися інформацією й просто побути разом.

Виставка працювала один день, та її сенс виходить за межі музейної зали. За кожним колажем — людина, яку вдома чекають, і слово, яке родини дають собі щоразу: повернути кожного.