Один позивний на двох: історія черкаського ветерана та його кішки Бєні

Історія дружби почалася на контрольно-спостережному пункті, де Євген ніс службу. Одного дня черговий помітив крихітне кошеня, яке ледь поміщалося в долоні. Воно було худеньке, манюньке, схоже, що лише кілька днів від народження. Євген зізнається: раніше котів не любив, у дитинстві мав собаку, але тут відчув — це щось своє. Тож дав кішці ім'я Бєня, так само, як називався його позивний.

Відтоді вони майже не розлучалися. Разом ділили фронтовий побут: Євген спав у спальнику, а Бєня влаштовувалася на ньому або поруч. Одного разу, коли було дуже холодно, вона залізла в спальник до ніг і продрала невелику дірку, через яку потім висовувала голову або лазила туди-сюди. А ще кішка допомагала по-справжньому: ловила пацюків і мишей.

У відпустку Євген забрав Бєню з собою — не було на кого її лишити. Так вона потрапила до Черкас, де познайомилася з майбутньою дружиною ветерана. Жінка одразу закохалася в кішку: «Це моя кішка», — сказала вона. І додала, що нікуди її не відпустить. Так Бєня залишилася в родині назавжди.

Тепер кішка почувається справжньою зіркою району. Улюблене місце — плечі господаря. Євген розповідає: варто взяти її на руки раз чи два, як вона сама видирається на плечі й так гуляє. На прогулянці вона може й покачатися на травичці, але на команду «поруч» слухняно повертається додому. Повідець тримають не для того, щоб утримувати — просто щоб у разі чого встигнути схопити, якщо кішка захоче побігти не туди.

Євген зізнається: Бєня стала для нього не просто твариною, а другом, який пройшов із ним через усе. Разом вони досі мають один позивний на двох.