Він шукав не золото, а правду: історія археолога Олексія Войтюка

«Шукайте грамоти і будь-які свідчення нашої державності та ідентичності. Найважливіше: будь-які писемні джерела, інші пам’ятки, що засвідчать історію, — завжди наголошував Олексій Войтюк». Ці слова стали його життєвим кредо.

Олексій не любив «золота». Для нього дорогоцінні метали були не благом, а проблемою: вони приваблювали «чорних копачів», які руйнували культурний шар заради наживи. Справжні археологи, навпаки, мріють урятувати все. Вони проводять рятівні дослідження, аби зафіксувати історичні пам’ятки до того, як їх знищать будівництво, стихійні лиха чи війна.

Олексій працював в Охоронній археологічній службі Рівненщини й ухвалював рішення про необхідність розвідок. Його не раз просили «написати, що нічого немає», пропонували хабарі, навіть погрожували. Один депутат обіцяв «останній айфон» за печатку, що ділянка порожня. Олексій відмовлявся завжди. Казав: один хабар вирішує все, бо після першого будуть наступні.

Він багато працював: проводив рятівні дослідження, реставрував металеві експонати для музею. Згодом з’явився клуб історичної реконструкції. Для Олексія це було не просто «костюмоване дійство», а глибоке вивчення одягу, прикрас і зброї. Разом із командою вони виготовляли мечі та обладунки у власній кузні. Він брав участь у фестивалях, навіть за кордоном, але після однієї з поїздок повернувся з травмами. Після реабілітації вони з дружиною вирішили берегти здоров’я. У музеї досі зберігаються його реконструкторський костюм і меч.

2018 року, коли вирішили не їздити на фестивалі, з’явилася «Оствиця» — масштабне відтворення історичного простору з будівництвом човна дракара. Олексій консультував, проводив розкопки, виготовляв репліки знахідок.

«Лютий для мене — місяць спогадів», — розповідає Лідія Войтюк, дружина Олексія. Вони познайомилися на розкопках у Пересопниці. Вона була першокурсницею, а він — керівником своєї першої експедиції. Того літа, серед лук і наметів, почалася їхня спільна історія.

14 лютого 2013 року Олексій запросив Лідію на каву. Вона вагалася, але коли прийшла, одразу зрозуміла: це побачення. А через два роки, теж 14 лютого, він подзвонив і запитав, чи має вона паспорт. «Швидко біжи до РАЦСу». Вони зайшли, підписали якісь документи й вийшли. «Що це було?» — запитала Лідія. «Ми подали заяву», — відповів Олексій. Весілля було 20 вересня, а день народження Лідії — 21-го. Вона сміялася: просто йому було зручно запам’ятати дати.

Коли почалася повномасштабна війна, у перший же день Олексій поїхав ховати музейні цінності. А наступного дня пішов до військкомату. У військовому квитку стояло: «обмежено придатний у воєнний час». Його могли забронювати як музейника чи викладача, але від справжньої битви за свою землю він відмовитися не зміг.

Разом із ним пішли друзі — Олексій Нагорнюк і Василь Черенков. Спочатку служили на білоруському кордоні, потім їх перекинули до Бахмута, на підсилення 93-ї бригади. Олексій став аеророзвідником — навчився працювати з дроном ще в експедиціях. У міських боях довелося бути і гранатометником, і стрільцем.

В останній виїзд він не мав їхати. Їхню групу планували відвести в тил, але підрозділ, де був Нагорнюк, залишався на позиції. Олексій переживав за друга й попросився туди. Лідія пам’ятає: це була середа. Вночі вона прокинулася від відчуття, ніби її хтось обіймає. Засвітився телефон — здалося, що прийшло повідомлення від Нагорнюка: «Учора бачив мого Олексія, з ним усе добре». Вона заснула. А в суботу подзвонив командир: тіло Олексія знайти не можуть.

Побратим Віктор розповів: після танкового обстрілу вони змушені були залишити позицію. Вранці додався мінометний вогонь, у хаосі бою зв’язок втратили. Віктору вдалося вийти, але повернутися він не зміг — вулицю зайняли танки. Усі сподівалися на диво, але його не сталося. Це сталося в березні 2023 року. Остаточно загибель підтвердилася 2 січня 2026 року.

Зараз Лідія працює над проєктом ревіталізації єврейського кладовища. Їм дуже бракує Олексія.

«Він був археолог від Бога», — згадує Віта Коцюбайло, завідувачка відділу давньої та середньовічної історії Рівненського обласного краєзнавчого музею. Олексій відкрив друге на Рівненщині житло милоградської культури, дослідив житло заможного дружинника в Пересопниці, знайшов житло X століття на Оствиці, виявив матеріали свідерської культури на Хотинському городищі. Він реалізував проєкт «Міста Погориння», документував городища, читав лекції.

«Завдяки йому я закохалася в археологію, бо не бачила ще людини, яка б так горіла наукою», — каже Віта Коцюбайло.

На Оствиці планують створити курган пам’яті — чотири-п’ять метрів заввишки, із мечем, що здіймається вгору. Це буде символ воїна й археолога. А ще — дитячий археологічний табір імені Олексія Войтюка.

«Ми намагалися побудувати новий підхід до археології — чесний і відкритий. Система досі “совкова”: монополізована, бюрократизована і корумпована. Ми віримо, що історію треба берегти», — каже Юрій Ойцюсь, керівник клубу «Оствиця».

Олексій міг би заробляти на «подяках» від забудовників, але натомість боровся за гранти, вкладав власні гроші, брав кредити на експедиції. Для нього це було наукове покликання, а не пошук скарбів. Він шукав не золото. Він шукав підтверджень, що ми були, є і будемо.