«Здаватись ніколи не збирався»: історія спортсмена Ярослава Жеребила, який після поранення повернувся до спорту

До повномасштабного вторгнення Ярослав Жеребило жив у місті Олевськ на Житомирщині, займався вільною боротьбою та змішаними єдиноборствами. Його шлях у спорт розпочався ще в дитинстві: у 5 років батько привів хлопця до спортивної зали. Першим тренером став саме тато.

«Тато був моїм першим тренером. Він завжди домовлявся зі мною — купує мені морозиво чи іграшки, а я ходжу з ним на тренування. Ми приходили в зал, бавились, бігали по килиму. Я просто проводив час із батьком — звикав до атмосфери у спортивній залі», — згадує Ярослав.

Серйозні тренування розпочалися з третього класу. До 16 років він зосередився на вільній боротьбі, брав участь у всеукраїнських та міжнародних змаганнях, чемпіонатах України, здобувши понад 100 нагород. Пізніше додалися ММА та джиу-джитсу, але мрія залишалася незмінною — стати чемпіоном світу з вільної боротьби.

«Я думаю, що мене "зробив" спорт. Завдяки йому та друзям, які були поруч, я став тим, ким я є. Я виріс у спортивних залах, на зборах і турнірах. Оцей шлях зробив мене мною», — розповідає спортсмен.

З початком повномасштабної війни Ярослава мобілізували до Збройних сил України. Під час бойового завдання він отримав важке поранення, через яке втратив ногу. Спочатку було розпач, адже він пишався службою і не уявляв життя без спорту. Батькам про ампутацію не розповідав одразу.

«Було важко і неприємно, бо я все життя займався спортом. А про який спорт йшла мова, якщо я навіть думав, що більше не зможу ходити. Від мами і батька я приховував факт травми і ампутації. Казав мамі, що все добре, що скоро стану на ноги, приїду додому і про все тоді сам розповім», — ділиться Ярослав.

Підтримка друзів допомогла йому не впасти у відчай. Уже за кілька днів після операції він почав виходити на спортивний майданчик біля лікарні, виконуючи прості вправи. Після протезування тренування стали інтенсивнішими. Спорт допоміг не лише відновити фізичну форму, а й психологічно впоратися з наслідками поранення.

«Коли тренуєшся, не думаєш постійно про те, що сталося. З'являються нові цілі, новий режим, нова мотивація», — каже він.

Під час реабілітації Ярослав натрапив на відео ветерана Станіслава Зорія, який також отримав поранення, але продовжує активне життя. Станіслав став організатором всеукраїнського турніру з боксу «За межею». Це надихнуло Ярослава. Невдовзі вони познайомилися, і Станіслав запропонував йому взяти участь у змаганнях для ветеранів, присвячених загиблим бійцям Сил спеціальних операцій.

Перед першими змаганнями після поранення Ярослав хвилювався, але разом із хвилюванням повернулося знайоме відчуття, за яким він сумував.

«Переживав. Але цей мандраж перед боями — теж насолода. Я отримував задоволення від самого процесу підготовки. Це було приємно — перебороти себе і виступати знову», — розповідає спортсмен.

Сьогодні Ярослав продовжує тренуватися, ставить нові цілі та прагне підтримати інших військових, які проходять реабілітацію після ампутацій. Він переконаний: фізична активність допомагає швидше адаптуватися до нового життя.

«Після поранення життя не закінчується. Воно просто стає іншим. І від тебе залежить, яким воно буде далі», — підсумовує Ярослав.