«Дайте телефон і сигарету»: історія військового з Хмельниччини, який провів 47 місяців у полоні

Іван Волощук, військовий із Хмельниччини, провів у російському полоні 47 місяців. Його звільнили 11 квітня 2026 року, але про те, що цей день стане днем його повернення додому, він не знав до останнього. Наразі чоловік проходить реабілітацію.

До 2015 року Іван жив на Хмельниччині. У липні того року його призвали під час шостої хвилі мобілізації. Він воював у зоні АТО, а після демобілізації у жовтні 2016-го залишився жити в Маріуполі, де працював у тепломережі. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік знову став до лав захисників.

До полону Іван потрапив 12 квітня 2022 року під час оборони Маріуполя — на заводі імені Ілліча. Це був один із головних осередків героїчної оборони міста, який утримували воїни 36-ї окремої бригади морської піхоти, прикордонники, нацгвардійці та поліцейські. Сам Іван служив у 109-тій окремій бригаді територіальної оборони.

У полоні, зізнається чоловік, думки про сім'ю допомагали триматися. Найважче було звикнути до відсутності звичних речей.

«Не стільки через якісь знущання. У мене завжди була звичка — купити енергетик або каву. А тут кави немає. І від цього, як то кажуть, лізеш на стіни», — пригадує Іван.

Коли полонених перевезли в Мордовію, він почав більше мріяти про майбутнє: всиновити дитину, відкрити бізнес, придбати житло для дружини, яка стала внутрішньо переміщеною особою. Мріяв також поїхати в Каїр, у музей.

Про обмін, каже Іван, ніхто не попереджав. Але військові вчилися розуміти ознаки: якщо після бані дозволяли попрати речі та видавали станки для гоління, можна було здогадуватися, що готується щось важливе. Навіть коли назвали його прізвище, певності не було — спершу завели до слідчого, де змусили сказати на камеру, що претензій не має.

Коли полонених вивезли з колонії, вони думали, що їх перевозять до іншого місця утримання. «Раніше вже так було: нам теж казали, що їдемо додому, а привезли в Мордовію», — пояснює чоловік. Лише на військовому аеродромі в Білорусі один із місцевих сказав йому: «Ти їдеш додому. Уже відмучився».

Перше, що Іван зробив після перетину кордону, — попросив телефон і сигарету. Зателефонував дружині Людмилі зі словами: «Янголе, я вдома». Побачитися з родиною зміг приблизно за два тижні. Домовився з психологом, що той допоможе, якщо не випустять. Але все склалося інакше: Іван сам побіг у центр, двічі заблукав, поки знайшов квітковий магазин, купив квіти всім дівчатам і зустрів рідних.

Що робитиме далі, чоловік поки не знає. Зараз він проходить реабілітацію та дякує дружині за те, що чекала всі ці роки.