Мати дочекалася сина: історія Стелли Бороденко, яка три роки чекала зниклого безвісти

Майже щоранку дорогою на роботу Стелла Бороденко звертає до сільського кладовища. Тут, під хрестом, спочиває її син Антон, який загинув на війні. Жінка зізнається: не може пройти повз, тож заходить привітатися, розповісти новини, іноді — просто поплакати.

«Можу прийти в будь-який час. Йду на роботу зранку і не можу не повернути до нього. Кажу: "Добрий ранок". Можу розповісти все, що відбулося за день, які були новини. Є дні, що можу поплакати. Хоча всі кажуть: "Не плач. Ти ж знаєш, як він це не любив"», — ділиться мати.

Антон Бороденко до повномасштабного вторгнення служив прикордонником, а у 2022 році долучився до Сил оборони. Його останній день народження, 15 липня, видався спекотним — понад 30 градусів. Тоді він разом із побратимами чекав дозволу, щоб вивезти поранених і загиблих із поля бою. Стелла згадує, як переписувалася з ним цілий день і дорікала, що в таку спеку він має святкувати. У відповідь почула: «Мамо, а що робити? Хлопців треба вивозити».

Та розмова, що стала останньою, була незвично довгою — син говорив із матір'ю майже годину. Раніше він завжди обмежувався короткими дзвінками: «Привіт-привіт, як справи? У мене все добре, я потім наберу». Того разу Антон розповідав про будні на позиціях, не скаржився, але мати відчувала: щось не так. Востаннє вона отримала від нього повідомлення близько четвертої ранку — він писав, що йде на позицію. Після цього зв'язок обірвався.

Із листопада 2023 року Антон вважався зниклим безвісти. Родина шукала будь-яку інформацію, іноді в інтернеті з'являлися чутки, що він у полоні, але вони не підтверджувалися. Минулого липня подзвонила слідча й повідомила: тіло Антона знайшли в морзі в Полтаві. Побратими не стали чекати два тижні, як радили, — самі поїхали й привезли захисника додому, у Чернівці. Поховали його 7 липня.

Лише після ДНК-експертизи родина дізналася: Антон загинув у день зникнення, від осколкового поранення в голову. Смерть була миттєвою. Стелла каже, що хлопці на позиції відстрілювалися до останнього й не здали своїх рубежів біля Богданівки. Вона досі сподівається, що хтось із тих, хто був поруч із сином, повернеться й розповість, як усе сталося.

Антон мріяв про звичайне життя: родину, власний будинок і сад. Ще школярем він купив два саджанці яблунь і посадив їх, але сусід випадково зрубав дерева. Тоді хлопець пообіцяв собі: виросте — і посадить гарний сад біля власної оселі. Він завжди поспішав на допомогу: міг після чергування вхопити сокиру й наколоти дров сусідці. На війні познайомився з дівчиною із Запоріжжя — вони постійно спілкувалися, і навіть із позицій він замовляв їй квіти через кур'єра. Зустрітися так і не встигли: наприкінці листопада Антон планував поїхати до неї у відпустку.

Стелла зізнається: біль не вщухає, але є розрада — син повернувся додому. «Не можна сказати, що не болить, що не важко. Але оце розуміння, що він вже вдома... Не так ми мали його зустріти, але доля розпорядилася так. Він знайшов спокій. Його душа заспокоїлася. Він вдома, він тут близько біля мене», — каже мати.

Жінка не втрачає зв'язку з родинами інших зниклих безвісти й закликає їх триматися: «Я завжди кажу: вірити до останнього — не здаватися. Як би боляче не було, я готова про це говорити і кожного військового згадувати. І кожного пам'ятати. І за кожного свічку запалити. Щоб їм там було світло».