Прикордонник із Мукачева: після втрати дружини став соло-татом для 8-річного сина
Володимир Брижак, прикордонник із позивним «Бармалей», пройшов бої на сході та Курську операцію, а після смерті дружини повернувся до Мукачева, щоб виховувати сина.
Життя іноді ставить перед людиною випробування, які потребують не меншої мужності, ніж фронт. Для Володимира Брижака такими стали і війна, і батьківство наодинці. Він — прикордонник, учасник бойових дій із 2014 року, а нині ще й соло-тато для 8-річного Максима.
Родом Володимир із Кривого Рогу. У юності мріяв стати хірургом, але зрештою обрав військову стежку — захищати кордони України. Його бойовий шлях розпочався ще в часи АТО. Тоді, зізнається, був молодим і часто нехтував захисним спорядженням. Усе змінив один випадок: майбутня дружина попросила його одягнути каску й бронежилет і сфотографуватися. За кілька хвилин після того стався артилерійський обстріл.
«Я втратив свідомість хвилин на 40 приблизно, зі слів мого колеги. І мене встигли вже передати навіть як "200-го" тоді. Але через 40 хвилин від панічних криків колеги в бліндажі я, відкривши очі, спитав: "Хто?". І побачивши його великі білі очі... Він почав кричати: "Уже 300!". Я його знов питаю: "Хто?". Кажу: "Віталік, нас двоє". А він каже: "Олександровичу, тільки не чіпайте себе за лице". Лице було все в крові. Я взявся за лице, подивився на руки, сказав йому просто: "Дай мені сигарету, я покурю"», — згадує Володимир.
Той обстріл залишив йому осколок в оці. Після поранення він служив на тилових посадах, але з початком повномасштабного вторгнення повернувся на передову. Командував ротою, у його підпорядкуванні було 153 бійці. Разом із підрозділом воював на Вовчанському, Сумському та Чернігівському напрямках. Останнім завданням стала Курська операція — один із найважчих напрямків того часу. Туди він неодноразово виїжджав на позиції разом із хлопцями.
Саме під час служби на фронті Володимир дізнався, що його дружина Тетяна тяжко хвора. Щоб бути поруч і допомагати в лікуванні, він перевівся в тил. Останні місяці родина намагалася проводити якомога більше часу разом — подорожували Закарпаттям, різними областями України, відвідували історичні місця. У травні 2026 року Тетяна померла.
Тепер Володимир сам виховує сина Максима. Близьких родичів поруч немає, тому в робочий час хлопчик відвідує табір, а на вихідних вони з батьком ходять на рибалку. «Ми з ним і гуляємо, і вчимо уроки. Син також навчається виконувати хатню роботу — прибирати, складати речі», — розповідає прикордонник.
Він хотів би бути поруч із побратимами на сході, але зараз його головний обов'язок — син. Водночас Володимир не втрачає зв'язку з бійцями своєї роти: постійно спілкується з ними та надсилає посилки. Його історія — про те, що справжня сила проявляється не лише в бою, а й у щоденній турботі про тих, хто поруч.
