Брати Пасечки: пліч-о-пліч на війні та в житті

Брати Степан та Петро Пасечки родом із села Шипівці на Тернопільщині. У перші дні повномасштабного вторгнення вони повернулися зі США, щоб стати на захист України. Разом служили в 80-й десантно-штурмовій бригаді, пройшли шлях від мінометної батареї до керування дронами-бомберами. У серпні 2024-го під час Курської операції їхнє авто підірвалося на міні — обоє дістали важкі поранення.

«Весь наш шлях життєвий ми пліч-о-пліч йдемо», — каже Петро. Брати зростали разом, навчалися в Кам'янці-Подільському, працювали за кордоном, а згодом і воювали поряд. У рідному селі, де живуть їхні рідні, Степан уже збудував хату на батьківському подвір'ї, а Петро неподалік зводить власну оселю. «Тут буде моє гніздечко і будуть бігати мої діти», — мріє ветеран.

На фронт брати пішли добровольцями. «Ми мусили піти, щоб виграти час, поки держава зможе мобілізуватися», — згадує Петро. Спочатку їх направили у Львів, у 80-ту бригаду. Воювали на різних напрямках — від Миколаївщини до Курщини. Служба в одному підрозділі мала дві сторони: надійне плече поруч і постійне переживання одне за одного. «Це великий ризик, що двоє загинуть одночасно і рід зупиниться», — зауважує Петро.

18 серпня 2024 року їхній автомобіль підірвався на протитанковій міні. Побратими, які їхали за ними, витягли поранених із палаючого авто. Ще один боєць, на жаль, загинув. Петро отримав відкриту черепно-мозкову травму, втратив ногу, пошкодив праву руку. Степан дістав важкі опіки, уламок пошкодив око, легеня не працювала. Обоє пройшли довгу реабілітацію, зокрема в центрі Tytanovi у Києві.

Поруч із братами весь час були їхні дружини — Тетяна та Оксана. Вони прилетіли зі США, щойно дізналися про поранення. «Ми поряд, і ми пройдемо все це разом», — сказали тоді жінки. Тепер обидві родини чекають на поповнення: у Степана та Тетяни буде хлопчик, у Петра та Оксани — дівчинка. «За кожним випробуванням має бути щастя, а щоб було те щастя, Бог дає дитину», — ділиться Тетяна.

Із війни брати привезли собаку Барсіка, якого знайшли ще цуценям на Донеччині. Пес був із ними на позиціях, тепер, жартують, теж ветеран. А ще Петро, який до війни грав на акордеоні, знайшов на Харківщині музичний інструмент і тепер мріє знову тішити родину музикою.

«Незалежність — це відповідальність, перш за все», — каже Степан. Брати вірять, що їхнє покоління втримає державу, а їхні діти зростатимуть у вільній Україні.