95-річний класик: ретроспектива Дубовика в Києві

1 серпня майстрові виповниться 95 років, і він досі працює. Виставка «Лабіринти значень» охоплює всі важливі етапи його творчості: дипломну роботу, перші абстракції, психологічні автопортрети, ескізи монументальних творів і серію «Букетів», яка стала візитівкою митця.

Олександр Дубовик належить до покоління шістдесятників — разом із Анатолієм Лимарєвим, Григорієм Гавриленком та іншими. Він формувався в поствідлигові роки, коли радянська влада дала слабку обіцянку лібералізації культури. Сам художник згадує, що в 1960-ті знайомився із західним мистецтвом через іноземні часописи в національній бібліотеці — там була непогана добірка «буржуазних» журналів.

Сьогодні Дубовика можна зустріти на світських подіях Києва: у філармонії, на відкритті фестивалю «Букет», завжди елегантно вбраним, під руку з дружиною Іриною. На вернісажі він з’явився у фірмових жовтих брюках і дав розлоге інтерв’ю для програми «Зберігачі пам’яті», яку «Український дім» запустив для документування голосів митців.

Кураторка Ліза Герман наголошує: ця виставка особлива тим, що художник живий і безпосередньо бере участь у роботі з архівом. Це позбавляє кураторів необхідності висувати гіпотези й робити зайві рухи. Коли доводиться працювати з доробком без автора, часто бракує провідника, який би пояснив контекст.

Проєкт став можливим завдяки співпраці «Українського дому», Stedley Art Foundation Стелли Беньямінової та кураторки Катерини Цигикало, яка тривалий час вивчала архів майстерні Дубовика. Фундація вже видавала артбуки художника й опікується його спадщиною.

Для Лізи Герман це особиста радість: ще 2012 року разом із Ольгою Балашовою вона мріяла зробити велику виставку шістдесятників. Тоді бракувало досвіду й інституційної підтримки, натомість народилася книжка. А вже 2015 року в Національному художньому музеї відбулася виставка «Можливість музею». Тепер мрії втілюються в персональних проєктах, монографіях і суспільній увазі.

«Мистецтво створюється для того, щоб бути побаченим», — каже Герман. І ця ретроспектива — доказ, що вшановувати важливі постаті можна не лементуючи про забуті імена, а чесно розповідаючи про компроміси, ціну свободи та роботу в умовах цензури.