25 років рятував людей на «швидкій», а тепер — на фронті: історія фельдшера Віктора

Сержант Віктор із Тернополя майже чверть століття присвятив роботі на «швидкій». Коли почалася велика війна, він без вагань вирішив стати на захист України. Єдиним військовим досвідом до того була строкова служба ще за радянських часів, але це не зупинило чоловіка.

«Захист Вітчизни. Дуже негативно поставився до того, що наш колишній „братній народ“ посягнув на наш суверенітет. Своїм обов’язком вважав стати на захист і об’єднатися з усіма, щоб дати гідний відпір», — згадує Віктор.

Уже на другий день повномасштабної війни він прийшов до військкомату, пройшов медкомісію і того ж вечора був у своєму підрозділі. Спочатку служив бойовим медиком роти вогневої підтримки, а пізніше, коли знадобилися фахівці з медичною освітою, став фельдшером медичного пункту 3-го батальйону.

За час служби Віктор побував на Донеччині, Куп’янському, Сумському, Харківському та Покровському напрямках. Він переконаний, що багаторічний досвід роботи на «швидкій» став для нього великою перевагою.

«Мені не було важко проходити моральні пороги, адже на „швидкій“ за 25 років я побував у різних ситуаціях. У військовій медицині сфера навіть більш вузькопрофільна — в основному травми та поранення», — пояснює сержант.

Водночас бойовий медик виконує не лише лікарські обов’язки. «Виконуєш усі ті самі обов’язки, що й звичайний стрілець, але крім того маєш додатковий рюкзак медика. Так само заходиш на бойові чергування і в разі потреби надаєш допомогу», — розповідає Віктор.

За чотири роки війни суттєво змінилися умови евакуації поранених. Якщо у 2022-му чекали темної пори, щоб вивезти бійців, то тепер небо вдень і вночі контролюють ворожі дрони. «Ворог так само переймає наш досвід. Основна проблема — це доставити пораненого до медиків. Але люди в процесі війни здобули медичний досвід і самі навчилися надавати собі першу допомогу та чекати на евакуацію», — ділиться фельдшер.

Попри всі труднощі, підрозділу Віктора вдалося врятувати життя багатьом українським захисникам.

Удома на нього чекають дружина, донька, двоє онучок, зять, брат і батьки. Найбільшою підтримкою залишаються дружина та донька.

«Мрію присвятити життя онукам. Дуже шкодую, що коли пішов на війну, вони були ще зовсім маленькими, а за ці роки вже виросли — багато спілкування втрачено. Думаю тепер надолужити», — зізнається Віктор.

Сержарт жартома сказав побратимам: «23 вересня 2026 року мені виповниться 60 років, я звільняюся за віком. І щоб нікому не було образливо, до цього дня війна має закінчитися, аби ми всі повернулися до своїх родин».