«Запоріжжя нагадує маленький Мінськ»: історії білоруських добровольців

У Запоріжжі презентували фотовиставку, присвячену бойовому шляху «Полку імені Кастуся Калиновського». Цей підрозділ, сформований з білорусів, захищає Україну з перших днів повномасштабного вторгнення, а дехто з добровольців воював ще в АТО/ООС.

Один із героїв виставки — 36-річний Костянтин Сушик із позивним «Кос». До 2022 року він був цивільним дизайнером і не мав жодного військового досвіду. Каже, що чотири роки на війні можна помножити на три, а то й на п’ять — стільки всього вміщує кожен рік. У Білорусі його звинувачують у державній зраді через участь у протестах 2020 року. Йому погрожували судом і тривалим ув’язненням, тож він вирішив не чекати.

«Мені вже казали, що якщо не з’явлюся до суду, то за мною прийдуть. Вирішив не чекати, коли прийдуть, бо розумів, що мене засудять надовго», — розповідає «Кос». За білоруськими законами йому може загрожувати довічне ув’язнення або навіть смертна кара.

Долучитися до війська його спонукало бажання показати українцям, що білоруси — не їхні вороги. Він згадує, як боляче було в перші дні війни відчути, що через дії режиму Лукашенка стає тут «ворогом». Але наголошує: головна мотивація — бути поруч з українцями, бо з території Білорусі заходили російські війська.

Коли Костянтин виїжджав з дому, думав, що повернеться за три місяці. Взяв із собою одну сумку — і лишився на чотири роки. За цей час підрозділ пройшов Київщину, Харківщину, Миколаївщину, Херсонщину, воював на Донецькому та Запорізькому напрямках. Найважчим спогадом для нього стала загибель командира розвідки Павла Суслова («Волата») — одного із засновників полку. Той воював з 2016 року, мав багато поранень, але щоразу повертався до побратимів. Загинув біля залізничної станції Калініндорф, підірвавшись на розтяжці.

«Я був на тому завданні, де він загинув. Це був мій перший бойовий виїзд. У кожного з нас є побратими, втрата яких залишається назавжди в серці», — ділиться «Кос». Він також розповідає про двох побратимів, які нині в російському полоні — росія відмовляється їх віддавати.

Автор частини світлин виставки — Євген Журавський із позивним «Салам». Йому 34 роки, до війни він працював на будівництві, займався електромонтажем. До підрозділу приєднався у вересні 2022-го після служби в територіальній обороні. Командував мінометним розрахунком, брав участь у боях у Часовому Яру. Каже, що знищених ворожих цілей було дуже багато. Але найбільше його вразила Бородянка — саме там він зрозумів, що хоче знімати війну.

Євген, як і його побратим, переконаний: майбутнє Білорусі залежить від того, чи зможе Україна зупинити росію. Він мріє повернутися додому, хоча й не очікував, що все затягнеться настільки. Війна, за його словами, дала йому багато друзів і навчила розуміти людей, навіть якщо погляди різняться — в окопі це не важливо.

Журавський зізнається, що Запоріжжя йому дуже нагадує рідний Мінськ. «Один з моїх побратимів у 2024 році вперше приїхав до Запоріжжя і сказав, що це маленький Мінськ, архітектура дуже схожа», — усміхається боєць. І додає: білоруська та українська мови настільки подібні, що зрозуміти один одного дуже легко.