«Супергерой» зі Львова: історія бойового медика Остапа Франківа

Остап Франків — бойовий медик, ветеран Третьої штурмової бригади, а нині знову тренер з кросфіту. Його історія — про те, як людина, яка готувалася рятувати інших, сама опинилася по той бік допомоги, і як ті, кого він витягнув з-під обстрілів, повернули йому віру.

До повномасштабної війни Остап працював тренером і фізичним терапевтом, але заздалегідь готувався до мобілізації: відвідував навчання з тактичної медицини, стрільби та тактики. 24 лютого 2022 року його розбудила дружина зі звісткою про початок вторгнення. Вона відмовилася виїжджати за кордон з півторарічною донечкою — вирішили лишатися разом.

Спортивний зал, де працювало подружжя, перетворився на притулок для переселенців. У ньому одночасно жило до 30 людей: хтось лишався на ніч, хтось — на місяць. Остап згадує родину з Харкова, яка приїхала на старенькому «жигулі», запакованому речами, і через кілька днів поїхала далі.

Чоловік разом із поліцією патрулював місто, а ще робив коктейлі Молотова та вчився діяти в партизанських умовах. «Я готував себе до того, що піду», — каже він.

У лютому 2023 року Остап отримав відношення від Третьої штурмової. На вокзалі тато дав йому благословення, вервицю та образок, а мама — вервицю з Меджугор'я, яку він ховав у бронежилеті на кожному виході.

Перше поранення сталося 24 липня 2023 року біля Андріївки під Бахмутом. Він ішов другою групою на штурм посадки, коли по них почали бити з СПГ. Уламки влучили в стегно. Побратими наклали турнікет і тягнули його, але він вирішив доскакати до бліндажа на одній нозі, спираючись на побратимів. Того дня підрозділ втратив трьох бійців. Після кількох операцій і реабілітації Остап повернувся в стрій, хоча нога досі терпне через перебитий нерв.

На війні йому доводилося спілкуватися з полоненими росіянами. Серед них був 50-річний чоловік, який сам здавався, та шестеро інших, зокрема зовсім молоді хлопці 18–20 років, які, за їхніми словами, не хотіли воювати. «Я принципово не розмовляю російською», — пояснює ветеран, тому спілкувався через перекладача.

31 травня 2025 року підрозділ Остапа зайшов на позиції на Харківському напрямку. Сім днів він облаштовував стабпункт у посадці та надавав допомогу пораненим, яких до нього приносили з поля бою. Від точки евакуації доводилося йти п'ять, а згодом і десять кілометрів.

7 червня під час чергування по ньому прилетів танковий снаряд. Остап побачив, що стопу відірвано, але свідомість не втратив. Побратим наклав турнікет. Евакуація тривала понад п'ять годин, тож ногу ампутували вище коліна. Дорогою його вивезли на звичайній «кравчучці», бо небо було сіре і дронів не було.

Дружина Остапа вже купила квитки, щоб приїхати до Харкова, коли дізналася про поранення. Донька, яка вже знала, що тато може стати «супергероєм» (так вона називала ветеранів на протезах), принесла кольорові стікери, щоб клеїти їх на залізну ногу.

У лікарні до нього прийшли врятовані побратими. «Я радий був їх бачити», — зізнається Остап. А коли його перевезли до Львова, він потрапив до того самого лікаря, який оперував його після першого поранення.

Зараз Остап знову тренує. Його першим «тренуванням» після поранення був шлях на милицях 30 метрів коридором — туди й назад. Тепер він має протез, займається пара-джиу-джитсу і допомагає ветеранам повертатися до спорту. «Я знаю, як спорт допомагає реабілітуватися фізично та морально», — каже він.

Попри все, психологічно повернутися з війни важко. У нього є відео з фронту, які він ще не готовий переглянути. «Це вже рік минув», — додає ветеран.