«Катюги, німецькі запроданці, отримали по заслузі»: трагедія Маржанівки

Українцям досі важко дістатися правдивої історії — особливо коли йдеться про Другу світову війну. Однією з найбільш міфізованих сторінок залишається радянський партизанський рух. Радянська влада десятиліттями малювала героїчні образи, але в селі Маржанівка (тепер Новогригорівка Перша) люди пам’ятають усе по-іншому.

У серпні 1941 року село зайняли німці. Призначили старосту, організували комендатуру, поліцаїв. Диверсійна група імені Хрущова існувала формально — жодної реальної діяльності старожили не пригадують. За словами очевидців, учасники групи більше пиячили, ніж воювали. Їхніми керівниками були Павло Дяченко та Василь Бондаренко.

14 листопада 1943 року під час чергової п’янки на конспіративній квартирі Віри Хомутової сталося фатальне: поліцай Роман Литвин помітив, що двері аптеки замкнені зсередини, і почав стукати. Бондаренко відповів автоматною чергою. Почалася перестрілка, в якій загинули поліцаї та німці. Окупанти знали: за кожного вбитого німця страчуватимуть 100 людей.

Наступного дня село оточили калмики з «Калмицького кавалерійського корпусу» разом із поліцаями. Вони зігнали в центр понад 150 чоловіків. Частину відпустили, решту погнали до Долинської. Там, біля салотопки, людей розстрілювали групами по п’ять-десять осіб. Врятувалися одиниці: хтось сховався на горищі, когось відпустили через документи.

16 листопада загін «Туркестанського легіону» зробив повторний обхід — заарештували ще 26 осіб. Їх розстріляли в балці між Маржанівським роз’їздом і Никифорівкою. Загалом, за різними даними, загинуло від 112 до 163 чоловіків та юнаків. Молодих жінок і дівчат, починаючи з 12 років, масово ґвалтували.

Врятувало село від спалення втручання коменданта Тіма, який назвав диверсійну групу не партизанами, а звичайною бандою. «Я там був комендантом два роки, — сказав він, — і ніяких партизан не зустрічав».

Після війни радянська влада «виправила» історію: кількість «партизанів» у Запорізькій області зросла з 337 до 192 000 осіб. На Кіровоградщині міфотворці приписували місцевій групі знищення десятків одиниць техніки та сотень ворогів. Але селяни не забули правди.

У 1989 році в районній газеті «Шляхом Ілліча» з’явився матеріал «Вивести «білі плями», де свідки ставили питання: чи доцільно було створювати підпільні групи в степу, чи можна було уникнути сутички, чому партизани не рятували заарештованих? «Катюги, німецькі запроданці — калмики, отримали по заслузі. Але не менше винні перед односельцями Дяченко та Бондаренко, бо саме вони зчинили нікому не потрібну стрілянину», — писали автори листа.

Громада вимагала переглянути присвоєння звань «партизан Великої Вітчизняної» членам групи та ліквідувати пам’ятний знак на їхню честь. Частково вимоги виконали: імена розстріляних мирних жителів додали до монумента жертвам війни. Але решту влада забула.

Майже вісім десятиліть минуло, але в селі пам’ятають ті чорні дні. Люди досі запитують: задля чого були ці жертви? І чи є справедливість?