«27 днів в оточенні»: історія загиблого воїна з Житомирщини Олександра Горбатюка

Мати загиблого військового Тетяна Горбатюк зберігає десятки світлин сина. Кожне фото — окремий спогад про життя, яке обірвала війна.

Олександр народився 4 лютого 1997 року. У школі був слухняним, закінчив 11 класів, а ще мав хист до техніки. «І телевізор лагодив, і комп'ютер, і мобільний телефон. У цьому він дуже орієнтувався, і це допомогло йому у війні з Росією», — згадує мати.

Після школи Олександр здобув у Житомирі професію плиточника, відслужив строкову в Ізмаїлі, а потім три роки працював сторожем на складі лісгоспу в рідному селі. У січні 2023 року його мобілізували. Спочатку був стрілецький батальйон на Запорізькому напрямку, згодом — Донеччина.

Найважчим випробуванням стали бої під Костянтинівкою восени 2024 року. Олександр із побратимами опинився в оточенні. 27 днів мати не мала звісток від сина. Аж раптом він зателефонував із лікарні: розповів, що залишився один із бригади, решта — загинули.

Рятуючись, Олександр кілька годин удавав убитого. «Казав, що сто разів прощався із життям, але надумався, що можна лягти під стінкою, то може пронесе та залишиться живим», — переповідає Тетяна. Вороги заходили в будівлю й питали, чи є живі, але він лежав тихо.

Згодом Олександр знайшов рацію загиблого командира. Увімкнувши її, привернув увагу росіян — вони почали стріляти. Він встиг заховатися за ріг, потім вибіг у поле й передав по рації, що залишився один. Побратими відповіли: «Чекай, Сашко, дрона. Зараз дрон прилетить, будемо тебе виводити». Поранений у ногу, він самостійно вийшов з оточення, орієнтуючись за дроном.

Після того Олександр перевівся до підрозділу безпілотних систем. Командир розповідав матері, що син був одним із найкращих пілотів БпЛА, навчав побратимів, і на нього були великі плани — підвищення кваліфікації та звання.

Під час останньої відпустки Тетяна просила сина не повертатися. Але він відповів: «Як так, я своїх побратимів кину, залишу? Ніколи в житті, мамо, такого не кажіть. Яке мені життя записане, я стільки буду жити, але я вертаюся до своїх побратимів».

У березні 2026 року поблизу Дружківки автомобіль, у якому їхав Олександр із побратимами, атакував російський FPV-дрон. Воїна поранило в живіт. Його доправили до лікарні в Краматорську, зробили операцію, потім перевезли до Харкова, де прооперували вдруге. Серце не витримало — 24 березня 2026 року Олександра не стало.

Рідні приходять до портрета воїна на Алеї Героїв у Жубровичах та Олевську, відвідують могилу в рідному селі. У родині зберігають його нагороди — «Орден звитяги», відзнаки «Ветеран війни» та «Герой Олевської громади».