«Моя хата наспівана»: історія волинянки, яка зберігає пісні та вишиванки

Оселя Олени Поліщук, засновниці й керівниці народного аматорського фольклорного колективу «Ягоденські свояки», більше схожа на музей живої пам’яті. Тут зберігаються автентичні українські строї з різних куточків країни, вишиті рушники, старовинний посуд та безліч інших речей, які жінка дбайливо береже вже багато років.

«Кажуть, церква – місце намолене. А моя хата наспівана, – усміхається господиня. – У жодному разі не порівнюю храм зі своїм скромним обійстям, лиш хочу зауважити, що в моїх стінах пісня звучить чи не щодня і живе у кожному куточку оселі».

Особливе місце в колекції Олени займають старовинні сорочки. Вони не припадають пилом, а оживають на сцені: саме в них учасники ансамблю виконують давні та сучасні місцеві пісні, яких у репертуарі колективу сотні. «Спочатку шукала для себе вбрання, згодом – для колективу. Тепер не можу зупинитися», – каже жінка.

Пісенна традиція родини Поліщуків сягає чотирьох поколінь. «Тоді співали всі. Не було в Ягідному людини, яка не вміла чи не любила співати, – згадує Олена. – Пісні передавалися від батька до сина, від матері до доньки. Співали мої дідусі й бабусі, співали батьки, співаю я разом із дітьми, а тепер уже співає і моя онука».

У шістнадцять років Олена покохала односельця Бориса, якого називає своїм учителем. У подружжя народилося троє дітей. Раннє заміжжя не завадило їй здобути освіту: за порадою покійного завідувача Турійського відділу культури В’ячеслава Левчука, якого вона називає хрещеним батьком у професії, Олена закінчила режисерський факультет Волинського державного училища культури і мистецтв.

Сільський голова Ягідного Анатолій Жолоб заохочував її відшуковувати автентичні речі. Разом вони їздили селами: хтось віддавав стару прялку, хтось – скриню, інші ділилися глиняним посудом. Так зібрали чимало народних скарбів, які бережуть дух і історію краю.

Кістяком колективу «Ягоденські свояки» донині залишається родина Поліщуків. Головною берегинею є свекруха Олени – 82-річна Ганна Кирилівна, яку в колективі називають ходячою носійкою автентики. Вона найстарша учасниця ансамблю, попри поважний вік сама доглядає господарство й обробляє тридцять соток городу. «Скільки себе пам’ятаю, стільки й співаю», – усміхається жінка. Її життя було непростим: батько помер, коли вона була малою, мама сама виховувала сімох дітей. Попри труднощі, пісня завжди була поруч.

Музичною душею колективу є чоловік Олени Борис, який грає майже на всіх музичних інструментах і передає свої знання молодшому поколінню, зокрема сину Захару. Сама Олена каже, що навчилася грати на сопілці у 46 років.

Окрема гордість Олени – колекція автентичних вишитих сорочок, зібраних майже з усієї України. «Коли бачу річ, яка має історичну цінність, не можу пройти мимо. У чомусь собі відмовлю, але куплю», – розповідає жінка. Особливе місце займає вишиванка, яка повернулася із заслання: її передала вчителька, у якої Олена позичала сорочку для виступів доньки. Виявилося, що це сорочка Олениного діда, який таємно передав її синові, коли той відбував покарання у Казахстані. Світлини підтверджують: саме в цій вишиванці дядько був сфотографований у далекі роки.

У колекції Олени – сорочки з льону й конопляного полотна, рушники, фартухи, домоткані полотна. Вона легко читає візерунки, мов сторінки давньої книги. Ось кодимські рушники, виткані так майстерно, що не мають ні лицевого, ні виворітного боку. Ось рушник-божник із Черкащини завдовжки понад три з половиною метри. Є рушники з Вінничини, Сумщини, Чернігівщини, датовані 1912 роком. Кожен має свою мову символів: на поминальних вишивали фрукти – як уособлення райського саду, на рушнику «Життя» розквітає троянда, що символізує долю, а пташки нагадують про завершення земного шляху.

Нині колектив «Ягоденські свояки» налічує 14 учасників. Наймолодшій – десятирічній онуці Олени, найстаршій – Ганні Кирилівні. Така різниця у віці підкреслює особливість ансамблю – єдність поколінь.

«Найбільша цінність – у дітях, бо саме вони продовжують традиції. Коли бачиш, що молодші співають поруч зі старшими, переймають пісні, обряди й любов до рідної культури, розумієш, все це недаремно», – каже Олена.

Олена мріє про світлицю-музей під стріхою, де можна було б розмістити всі зібрані скарби. А поки що її хата залишається живим свідченням того, що народна пісня, вишиванка та традиції здатні об’єднувати покоління й дарувати сили попри всі труднощі.