Позивний «Студент»: історія 26-річного прикордонника Олександра Книгиницького

Олександр Книгиницький виріс у родині військовослужбовців. Ще підлітком, у 15 років, він пообіцяв батькові, що обере шлях військового, і згодом стримав слово: після школи вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України. Нині йому 26, і він служить у 27 Мукачівському прикордонному загоні імені героїв Карпатської Січі.

Академію Олександр закінчив у 2021 році. Першим місцем служби він обрав Харківський прикордонний загін — за власними словами, хотів бути далі від дому й ближче до бойових дій.

24 лютого 2022 року він перебував у прикордонному наряді. Коли почалися обстріли, спочатку не повірив, що почалася повномасштабна війна. Тоді Олександрові був лише 21 рік.

«Перші кілька хвилин я думав, що це сон. А потім зрозумів: ні, не сон. Реальність», — пригадує він.

Під час оборони Харкова прикордонники облаштовували позиції у будинках і підвалах. Саме там Олександр отримав позивний «Студент» — він був наймолодшим серед офіцерів, і старші побратими жартували, що йому ще треба вчитися.

Одного разу Олександр разом із двома побратимами прикривав позиції з автоматичного гранатомета. Російські солдати намагалися оточити українських бійців. У якийсь момент по рації до нього почали звертатися вже без позивного: «Саня, витягай нас».

Тоді він використав боєкомплект, якого мало вистачити майже на місяць. Коли стало зрозуміло, що утримувати зруйновані позиції ціною нових втрат немає сенсу, Олександр дав команду відходити й побіг до побратимів.

Серед них був важкопоранений сержант. Олександр зняв із нього спорядження, закинув його руку собі на плече та почав виводити з-під обстрілу. Поранений просив залишити його й рятуватися самому, однак Олександр відмовився — знав, що на сержанта чекають двоє маленьких дітей.

Далі він пам'ятає не все. Поруч вибухнув боєприпас, і Олександр втратив свідомість, а прийшов до тями вже біля евакуаційної машини. Кров на його одязі виявилася кров'ю пораненого сержанта. Сам Олександр отримав важку контузію.

Сержант вижив. Згодом вони разом проходили реабілітацію і досі підтримують зв'язок.

Олександр згадує й тих побратимів, яких урятувати не вдалося. Одного загиблого друга він упізнав у госпіталі. Інший захисник, з яким вони були близькими друзями, зараз вважається зниклим безвісти.

За словами Олександра, після всього пережитого він не любить багато говорити про війну. Для нього вона пов'язана з розрухою, втратами та болем.

Після перемоги він хоче відвідати могили загиблих побратимів і побувати в кожного, хто не повернувся з війни.