Присяжний-художник ледь не зірвав усиновлення сироти: історія судді з Дубна

Ця історія могла б стати сценарієм для фільму, але сталася в реальному житті. Напередодні Дня знань дівчинка з інтернату мріяла піти до нової школи з новим прізвищем — її мали всиновити. Проте кожне засідання відкладалося через одного з присяжних, який постійно не з’являвся.

Суддя Олександра Жуковська згадує, що дитина стояла перед нею ошатна, у найкращій сукні, з великою посмішкою, але щоразу доводилося оголошувати, що суд не відбудеться. «Дитина згасла в секунді. Мені її так шкода було, що навіть зараз від спогаду серце щемить», — зізнається Жуковська.

Коли справу призначили втретє, один присяжний з’явився, а другий знову зник. Тоді суддя вирішила діяти сама. Вона зателефонувала чоловікові й запитала, чи має він совість. У відповідь почула обурення: мовляв, він хворий, спить, і його дістають із суду. На питання, чим хворий третій тиждень, прозвучало несподіване: «Я — художник! Мої виставки по всій Україні їздять! Картини міністри купують, а ви мене, митця, тут виховувати будете?».

Суддя зізнається, що застосувала «шокову терапію грубих форм», бо вмовляннями творчу натуру було не пробити. Вона пригрозила, що якщо за 10 хвилин художник не з’явиться, то поруч із його роботами на виставках висітиме газетна стаття про те, як він пропив совість і позбавив сироту щастя. За чоловіком відправили службове авто, і за 20 хвилин він уже сидів у залі.

Під час слухання, коли дівчинка та її майбутні батьки розповідали свою історію, присяжний розплакався. Суддя помітила, як по його щоці котилася сльоза. Суд задовольнив заяву про усиновлення і дозволив негайне виконання рішення, щоб дитина встигла піти до школи з новим прізвищем.

Після засідання художник підійшов до судді й вибачився: «Знаєте, мені соромно. Вибачте. Я щиро. Я вчинив як мудак. Ви мене могли б ще матом послати — і були б праві». Відтоді він більше не пропускав засідань, а згодом організував виставку «Очима судді», на яку запросив і Олександру Жуковську.