Історія сумського проєкту «Моїм.Рідним» — у журналі «Моє місто»

Журнал громадської організації «Моє місто» зібрав 19 оповідей про українців, чиї вчинки змінюють простір навколо. Серед них — і проєкт «Моїм.Рідним» із Сумщини. У матеріалі засновниця ініціативи Кіра Охріменко ділиться, як особисте бажання подякувати бабусям перетворилося на мережу підтримки для жінок по всій країні.

Кіра виросла в селах на Сумщині разом із бабусями. Переїхавши до Києва, вона помітила, що літні жінки часто залишаються поза соціальним життям. Під час ковідного локдауну, провівши два місяці в бабусі, побачила, як творчість «підсвітлює» її будні. Так зародилася ідея «Моїм.Рідним».

Спочатку майстрині створювали в’язані шкарпетки, текстильні вироби та речі в стилі мінімалізму. Проте найбільше відгуку знаходили «живі» набори — зі свічками, чаєм і пухнастими шкарпетками. До спільноти долучалися не лише за родинними зв’язками, а й за рекомендаціями. Так, наприклад, прийшла жінка, яка в’язала шкарпетки на честь синів: один зник безвісти, інший загинув на фронті.

Із початком повномасштабного вторгнення жінки переорієнтувалися на потреби армії: плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки, розвантажувальні жилети та тактичні аптечки. Згодом почали робити балаклави й шапки для військових, зокрема для штурмових бригад і танкістів.

У планах проєкту — розвивати психоемоційну підтримку майстринь, документувати їхні історії як культурну спадщину. Також вони хочуть заохочувати людей діджиталізувати родинні архіви: записувати спогади та оцифровувати фотографії, поки є доступ до цих джерел.

Окрім історії «Моїм.Рідним», у журналі є розповіді про колишнього мера Херсона Володимира Миколаєнка, який провів майже три з половиною роки в полоні за відмову співпрацювати з окупантами, а після звільнення одразу почав допомагати іншим. Також про Христину Студинську, чий херсонський центр дає мамам час перепочити, про харківський театр «Нафта», який показав виставу нечуючим людям, і про інструктора з дайвінгу Євгенія Колесника, чиї заняття з ветеранами завершуються тим, що людина вперше за роки війни спить 13 годин поспіль.

Голова правління «Моє місто» Сергій Лукачко зазначає: це не історії про гучний героїзм, а про людей, які одного дня вирішили спробувати щось зробити — попри війну, вигорання, брак ресурсів і сумніви. «Найбільш вражаючим для мене є вміння наших авторів трансформувати біль і горе у проєкти прямої дії. Людина стикається з бідою і не закривається в собі. Натомість перетворює пережите на енергію, що здатна створити інституцію, яка роками діятиме в цій сфері. Ці люди системні, винахідливі й наполегливі. Вони можуть вигорати, втомлюватись, розчаровуватись, але щоразу згадуючи, заради чого це роблять, знаходять в собі сили й продовжують», — поділився він.

Журнал можна прочитати онлайн, а друкований примірник отримати за разову підтримку ГО у 800 гривень. Видання присвячене 10-річчю діяльності «Моє місто». Проєкт «Моїм.Рідним» співпрацював із ПРООН і Мінекономіки в межах кампанії з гуманітарного розмінування, брав участь у міжнародних заходах — зокрема в Давосі та заходах ПриватБанку. Вироби майстринь дарували іноземним гостям, серед яких був і принц Гаррі. Для сум’ян це ще один приклад того, як локальна ідея, народжена з особистого досвіду, здатна вийти далеко за межі області й отримати визнання на міжнародному рівні.