Кури, четверо котів і цуценя Топік: як живе Євгенія з Борщівки Першої

До Рівного звідси 37 кілометрів, а до найближчого магазину — ще далі. Пані Євгенія оселилася в Борщівці Першій 61 рік тому: народилася в сусідньому Дермані, а сюди перебралася, коли їй було п'ять.

«Все моє пройшло тут дитинство і молодость. А зараз вже таке... Старість така — та й так живемо. Не можна побачити людини за цілий день, нікого немає. Навіть хліба ніде купити: нема магазина, мусиш писати список, що треба купити, їдемо в Мізоч», — розповідає жінка.

Маршрутка заїжджає в село тричі на день. Іноді пані Євгенія разом з іншими вибирається у справах автівкою. Ані медпункт, ані клуб тут не працюють. Колись, згадує вона, у кожній хаті була сім'я, де росло по четверо дітей, а до школи в Будераж ходили пішки чотири кілометри. Тепер у селі не лишилося жодної дитини.

Сама вона живе сама. Діти — окремо, чоловік помер три з половиною роки тому. «Тут у мене немає нікого. Дітей немає зі мною, то я сама живу», — каже пані Євгенія.

Трудовий шлях у неї довгий. Спочатку їздила на цукровий завод у Мізоч, працювала «на сезоні». Потім, коли підросли діти, залишилася в колгоспі, а згодом була санітаркою в медпункті. Нині вона на пенсії.

Великого господарства не тримає. Будинок має газ, а взимку додатково опалюється піччю. «Маю тільки кури, собаку і четверо котів. Хазяйства ніякого. Колись було двоє коней, дві корови, чоловік був — то жили-хазяювали, паї були, працювали на них. А зараз все — не маю здоров'я. Пару рядків моркви, цибулі посадиш — та й так», — пояснює жінка.

Наймолодший мешканець обійстя — цуценя Топік, якому близько двох місяців. «Йому десь два місяці. Мені привезли його такого маленького. Кажи: "Я такий хлопець гарний, бігаю ганяю, з котом воюю". Мені веселіше трохи, з ним балакаю як з людиною якоюсь. Ми його побачили в телефоні, хтось виставив. І брат потім поїхав мені привіз його. То він собі взяв такого самого і мені. Його — трошки більший, а мій то зовсім маленький», — розповідає господиня.

Годує Топіка молоком, гречкою та меленим курячим м'ясом. Коли приїздили онуки, то не могли натішитися цуценям — носили його, як ляльку, і навіть купали.

Є в обійсті й кіт на ім'я Чемпіон. Одного разу, коли пані Євгенія була в дітей у Польщі, з котом сталася біда. «Поїхала до дітей у Польщу і кіт... хтось попав кудись. І він на трьох ногах. Чемпіон мій бідний. Я тоді приїхала, сусід каже: "Я відрізав йому лапку". Бо вона була переломана, на шкурці висіло. І так він в мене є на трьох ногах. Я його гляджу. Він гарний котик такий. Отаке хазяйство в баби», — ділиться вона.

Загалом у Борщівці Першій заселені десять будинків, решта стоять пусткою. За цими стінами — історія жінки, яка пам'ятає село гамірним і багатолюдним, а тепер має за співрозмовників курей, котів і маленького Топіка.