Повертав імена загиблих: історія пошуковця Олексія Юкова

Його робота починалася там, де для інших уже зникала надія. Після бою, коли стихали вибухи та евакуювали поранених, Олексій Юков ішов туди, де в документах навпроти прізвища військового з’являлося страшне «зник безвісти». Він заходив у заміновані поля, працював під артилерією та дронами, збирав розкидані останки, шукав жетони, документи, фотографії та дитячі малюнки. Робив усе, щоб людина не лишилася безіменною серед війни, а її рідні нарешті отримали відповідь.

Олексій Юков народився 9 вересня 1985 року у Слов’янську на Донеччині. Світ мертвих увійшов у його життя рано: приблизно у 7 років він побачив людські кістки на місці старого кладовища, пошкодженого будівельними роботами. Інші діти могли сприймати це як дивну знахідку, а він збирав останки докупи, щоб знову поховати. Згодом старший брат привів його до лісу біля Святогірська, де точилися бої Другої світової. Серед зелені хлопчик побачив людські кістки, перемішані із залишками взуття та спорядження. Частину поховань уже встигли розграбувати чорні копачі.

Саме тоді Олексій уперше запитав себе: про яку людяність можна говорити, якщо загиблі залишаються безіменними посеред лісу, а живі просто проходять повз? У 12–13 років він почав долучатися до пошукової роботи, а у 2013-му разом з однодумцями зареєстрував Асоціацію дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм».

2 травня 2014 року поблизу села Карпівка біля Слов’янська російські бойовики збили два українські вертольоти. Олексій із товаришами вирушив туди, сподіваючись знайти поранених і забрати загиблих льотчиків. Уламки машин ще тліли, людські останки були перемішані з металом. Пошуковці працювали три дні, буквально просіюючи землю, щоб не залишити навіть найменшої кістки. Згодом вони знайшли родини трьох загиблих військових і передали їм останки. За цю роботу Олексія схопили бойовики «ДНР», били й зачитали смертний вирок. Від розстрілу його врятував дзвінок одного з бойовиків, який знав, чим насправді займаються пошуковці.

«Плацдарм» став однією з перших українських груп, які у 2014 році почали шукати та евакуйовувати загиблих у районах бойових дій. Команда працювала під Іловайськом і Дебальцевим, у Лимані, Бахмуті, Кліщіївці. Після початку повномасштабного вторгнення масштаби роботи стали майже неможливими: у полях і посадках залишалися сотні й тисячі загиблих. За останніми даними, лише за роки повномасштабної війни команда Юкова знайшла та повернула близько 2 тисяч полеглих українських військових і цивільних.

Олексій принципово не ділив загиблих на «своїх» і «чужих». Якщо пошуковці заходили в посадку, то забирали всіх, кого могли знайти. Знайдених російських військових передавали для обмінів: за словами Юкова, тіла окупантів, виявлені у Лимані, допомогли Україні повернути загиблих українських військовополонених з Оленівки.

Смерть багато разів проходила поруч. Під час однієї з операцій Юков почув під ногою клацання і встиг стрибнути вбік за мить до вибуху міни. Вибуховою хвилею зруйнувало цегляну стіну позаду. Олексій втратив око, коли шукав тіло військовослужбовця 95-ї бригади. Уже за два тижні він на милицях знову допомагав військовим на фронті, завершив завдання і повернув тіло загиблого захисника. Матері полеглого про своє поранення не розповів.

Юков вірив, що непохований загиблий не може знайти спокою. Розповідав про випадки, коли його наче хтось спрямовував до правильного місця: одного разу кішка кілька разів поверталася до певної ділянки землі, і там знайшли людські останки; іншого разу над командою кружляв ворон, який сів на дерево, біля якого лежали двоє загиблих.

5 серпня автомобіль Олексія підірвався на міні в Лиманській громаді. Він повертався з чергового пошуку — тієї самої роботи, якій віддав 27 років життя. У момент загибелі Юков повертався з місії з повернення російського військовослужбовця. Він не залишав лежати на українській землі навіть тіла тих, хто прийшов її захоплювати.

У грудні 2024 року Олексій Юков отримав президентську відзнаку «Золоте серце». Прощання з ним відбулося у Слов’янську та Києві. У мережі з’явилася петиція про присвоєння йому звання Героя України посмертно.

«Він забирав невизначеність втрати», — кажуть ті, хто знав його роботу зсередини. Олексій давав життю рідних нову точку відліку — надзвичайно важку, наповнену болем, але вже без щоденного очікування дзвінка і без нескінченного запитання, чи людина все ще жива. Він часто повторював, що пошуковці рятують не лише мертвих, а насамперед живих, які місяцями й роками перебувають разом зі своїми рідними на тому самому полі бою, доки не дізнаються правду.

Тепер обов’язок живих — повернути Олексію те, що він повертав кожному знайденому воїну: власне ім’я в історії, вдячність і пам’ять. Його слова про те, що ставлення до полеглих визначає, якою нацією є українці, залишилися заповітом.