Українка Галина 10 років живе в африканському племені: історія місіонерки

Родом із села Прохори на Чернігівщині, Галина з підліткового віку відчувала, що її чекає щось більше, ніж життя в рідному селі. Після школи вона здобула фах медсестри в медичному коледжі, а потім через фінансові труднощі не змогла вступити на лікаря. Тоді сім’я вже прийняла християнство, і дівчина почула про Київський біблійний інститут. Вона почала молитися про фінанси — і на третій день посту їй запропонували роботу в пральні інституту, яка покривала оплату за навчання.

Мрія про Африку з’явилася в інституті, коли до студентів приїхав місіонер із фотографіями. Галина почала молитися, але після випуску ще майже рік працювала медсестрою. Вона згадує, як доглядала тяжкохворих пацієнтів і навіть відвідувала дідуся, який шукав їжу на смітниках. Коли відчула, що час їхати, дідусь плакав і просив не залишати його. Проте Галина вирішила, що це веде її Бог.

Спочатку вона планувала їхати в Танзанію, але не назбирала достатньо коштів. Тоді координатор школи з Америки розповів про дитячий будинок у Кенії, де терміново шукали керівника. Галина не хотіла просто няньчитися з дітьми, але після молитви відчула спокій і погодилася. Вона приїхала на пів року, а залишилася на десять років. У перші три місяці вона вперше потрапила в регіон Західний Покот для мобільної медичної клініки. Перше враження було шоком: люди штовхалися, билися через одяг, не вміли стояти в черзі. Але з часом вона зрозуміла, що їхня поведінка — наслідок бідності та відсутності освіти.

Плем’я Покот налічує близько 621 тисячі людей. Більшість не вміють читати й писати, знають лише місцеву мову. Чоловіки мають багато дружин, а багатство вимірюють кількістю худоби та жінок. «Жінок тут купують за корів, інколи навіть не питаючи згоди на заміжжя», — розповідає Галина. Якщо дівчина вчилася, вона коштує дорожче, і її можуть запитати про згоду. Якщо ні — її видають заміж без права вибору. Навіть якщо чоловік б’є дружину, вона не може повернутися додому: батьки кажуть: «Тебе вже продано».

Галина з чоловіком Павлом живуть у Покоті шість років на постійній основі. Умови важкі: немає доріг, електрики, магазинів. Воду раніше носили в каністрах, тепер чоловік провів водопостачання. Встановили сонячні панелі, тому мають світло й холодильник. «Напевно, ми єдині в цій місцевості, у кого це все є», — каже місіонерка. Дістатися до найближчого міста можна лише мотоциклом або автомобілем — дорога займає щонайменше дві години.

Типовий день Галини — адміністративна робота та координація шкіл. Вона керує двома дошкільними класами й початковою школою на вісім класів, де діти отримують харчування та освіту. Також працює з місцевими жінками, допомагає дітям з інвалідністю, шукає спонсорів. Інколи до неї приводять малечу з жуками у вухах, яких вона витягує годинами.

Місцеві жителі спочатку ставилися до місіонерів насторожено, але згодом прийняли як своїх. Вони знають про війну в Україні й моляться за мир разом із Галиною. «Коли почалося повномасштабне вторгнення, єпископ із нашої церкви приїхав додому, щоб помолитися за нашу родину», — згадує вона.

Галина радить тим, хто мріє про місіонерство, почати з вивчення англійської. Вона попереджає, що це не романтична подорож: є ризик малярії, тифу, укусів змій і скорпіонів. «На власних силах далеко не заїдеш», — каже вона. Їхня основна мета зараз — виховати нове покоління, яке буде з повагою ставитися до жінок і жити за іншими цінностями. «Ми тут, доки Бог дозволить», — підсумовує Галина.